9 (1)

Людвіг

Пророцтва завжди приходили раптово. Потужні чи слабкі, вони осяювали мою свідомість, доки тіло поглинала темрява. Будь-яке пророцтво завжди вимагає великої сили, і той, що пропускає його крізь своє тіло, повинен пам’ятати, яку ціну, ймовірніше за все, заплатить за те, що дізнався дрібку правди.

Але сьогодні воно виявилось навіть потужніше, аніж я міг очікувати. Пророцтво збило мене з ніг, поставило на коліна. Я знав, що мушу прорватися назовні швидше, ніж клітка зімкнеться довкола, але було запізно.

Золотаво-зелена стіна спалахнула так яскраво, що мало не засліпила мене. Я сахнувся і впав на спину. Магія наповзала з усіх боків, готова перетворити мене на попіл, а я не мав жодної сили опиратися.

Я навіть не був тут.

Легер ніколи не нагадуватиме випалену пустелю, тут надто вогкі землі. Але і живим його не можна було назвати. Народжені лише для того, щоб одного разу померти, люди відбуватимуть свій цикл приречено, щоранку зустрічатимуть сонце, що пробивається крізь густі крони дерев.

І цьому ніяк не запобігти.

– Ти правив занадто довго, імператоре, – чоловік штовхнув Людвіга ногою, але Імператор-Сонце навіть не поворухнувся. – Добре, що більше нікого не цікавитиме, живий ти насправді чи помер, татку.

Незнайомець – людської раси, а отже, не міг бути сином ельфа.

Я дивився на все це збоку. Відчував себе привидом, що просто спостерігає за жахливою картиною. Незнайомець ще раз усміхнувся, сплюнув на підлогу, а тоді повільно піднявся на трон.

– Ти не думав, татку, що ти триматимешся так довго. Ти міг би визнати мене, якщо вже на те пішло. Як він тебе визнав. Хіба ти не грав його благородну натуру…

Я зрозумів, що там, біля підніжжя трону, не моє тіло, а тіло підміни. А ось тут, на троні – син фальшивого імператора, вочевидь, невдоволений власним батьком.

– Завтра все закінчиться, – сказав він. – Боги зійдуть на цю землю. Я подбаю про те, щоб вони заволоділи кожним клаптиком Легеру.

Боги?..

– Беа і Бельсазар будуть раді повернути те, що їм належить…»

Пророцтво відпустило мене. Я вже бачив його раніше, проте не так детально. Падіння Легеру, його країна, що перетворилась на місце, де бенкетує смерть. Я знав, що відбудеться далі. Велетенські ворота, крізь які пройде Бельсазар, і чорнота, що розповзається по всьому світу.

Раніше я вважав, що це мені треба забратися з престолу, щоб цього не сталося, тільки не розумів, як призведу до цього краху. Тепер затямив. Імператор-Сонце, що віддаватиме правильні накази, зводитиме вівтарі, породить нову релігію…

Нащо породжувати її в боротьбі, якщо можна просто не опиратися правителю, чия могутність настільки величезна, що нікому не вистачить сил їй опиратися?

Я сам був в цьому винен. Я – Сонце, що піднялось зависоко, саме його ім’я стало зброєю.

Пророцтво накрило мене вдруге.

«– На честь імператора звели велетенський склеп, але він недовго належав йому самому. Там, де спочивав Людвіг, закрили і нашого нового бога, – сказав чоловік з зеленкуватою шкірою.

Демонороджений?

– Революція перемогла, але Йєран, наш новий бог, загинув. Тепер ми повинні воскресити його, і в Легері запанує мир!

Я був переконаний, що цей чоловік читає свою проповідь не вперше і навіть не вдесяте. Я роззирнувся. Пророцтво було яскравим, майже матеріальним, і Беллбор здавався таким незнайомим. Напівзруйнований, і земля залита кров’ю… Вдалині височіла вежа-стріла, про призначення якої я міг лише здогадуватися. Над центральною площею ширяв дракон.

– Йєран відгукнеться!

Той самий божевільний, що випустив Бельсазара і Беа в іншій варіації майбутнього? Так, він. я  добре запам’ятав це ім’я і чоловіка. Людину. Брюнета з божевільними синіми очима.

Отже, в цій гілці реальності він загинув після перемоги революції, яку, очевидно, очолив? Так, бо Легер перетворився на киплячий котел. Не було імператора, який міг усім керувати, не було тих, хто тримав би в залізних рукавицях нову реальність.

Але вони намагалися повернути Йєрана, ніби всього, що відбувалось довкола, виявилось замало. Я здригався від кожного слова, кожної молитви, вимовленої під час ритуалу. Кров набігала до велетенських воріт, арки, що вінчала напівзруйнований склеп.

Всередині ворухнулось щось чорне. Я зробив крок вперед, аби побачити, що відбувається, і почув зітхання.

– Він повернувся! Йєран повернувся…

Чоловік спинився в арці. Це був не Йєран. Я ж бачив його на власні очі. Та сама синь райдужки, те ж чорне волосся, але інакше обличчя і магія. Зовсім інша магія.

Він роззирнувся, і вуста розтяглися в усмішці.

– Господи боже Претемний Лі, – зітхнув незнайомець, – як довго мені доведеться це відбудовувати…

Я  подивився йому прямо у вічі і здригнувся. Ні, цей чоловік не відчинить ворота Бельсазарові. Він був так схожий на мене самого…