Розділ 1 "Шепіт лабіринту"

Вечір. Темно-зелене листя троянд, що обплітало стіни старого маєтку, ледь тремтіло від кожного подиху осіннього вітру, згинаючись від ніжних дотиків, яких не були позбавлені й великі алі бутони, кожна пелюстка яких здавалася виконаною з оксамиту.

Аромат, ненав’язливий і терпкий, заповнював ніс та легені, злегка набрид за останні кілька місяців, але водночас заспокоював і викликав роздратування, змушуючи знову втрачати самовладання. Що це таке? Просто троянди, безглузді квіти без душі та емоцій, без серця, а отже, й без почуттів. Якби вона тільки могла стати однією з них, загубившись у тонких колючих стеблах, злившись зі своїми бездушними сестрами... Ні, так більше тривати не могло!

Різкий порив — бліді долоні з силою відштовхнулися від кам’яних перил, порослого «бур’яном» балкона, і дівчина вже біжить вниз широкими сходами, збираючи шлейфом темної сукні опале листя і червоні сльози троянд. Куди вона біжить? Навіщо? Що зараз керує нею? Шкіряні, майже невагомі черевички маленькими підборами відбивали кожен новий крок, що наближав її до мети. Ще трохи... Ще зовсім трохи...

Останні промені вечірнього сонця завершували свій шлях за горизонтом. З боку заходу чулося тупотіння копит. Одна-єдина розшита карета, запряжена породистими скакунами, рухалася в напрямку до маєтку. І щойно вона зупинилася, з неї вийшов молодий чоловік у чорному фраку. Його весь вигляд видавав важливу персону, чиє ім’я та бажання були приховані за холодністю і зверхністю. Темний чоловік повільно рухався в бік маєтку, кидаючи на нього погляди, сповнені презирства. Хоча сама будівля, виконана в готичному стилі й прикрашена дорогими фігурами та різьбою, йому сподобалася, проте її мешканці не змогли достукатися до його серця. Темрява й кров, просяклі в історії дому Аберкорн, витіснили будь-яке бажання повернутися сюди. Проте пам’ять усе ще зберігала приємні картини далекої юності: величезний розкішний сад, сміх, веселощі й безтурботність. Усе це залишилося в минулому, поховане під тоннами старих образ.

Чоловік повільно просувався до своєї мети, його впевнена хода могла викликати здивування у випадкових свідків, адже манери він уже давно втратив.

Опинившись біля дверей, чоловік прискорив крок, а потім легким рухом руки розчинив двері, ніби знав, що йому за це нічого не буде. Усередині він оглянувся. Практично порожній дім, густі тіні павутиння і мізерні меблі. А колись тут проводилися бенкети, і навіть пил не встигав з’являтися...

Чоловік зітхнув із досадою, голосно кинувши: «Я повернувся!»

Він знав, що в домі, окрім Елізи, нікого немає. Та й хто міг тут бути? Дім давно спорожнів. І навіть слуги, здавалося, його не відвідували.

— Не намагайся ховатися, я відчуваю твою присутність і чую биття серця. Цей ритм я не сплутаю.

Усміхнувшись, непроханий гість попрямував до сходів, упевнено ступаючи по старій дерев’яній підлозі. Він знав, що його кроки чутно, і, здавалося, бажав цього. Так виявити жертву набагато простіше, кров починає циркулювати швидше, підганяючись частішим серцебиттям. Саме це і було потрібно темному чоловікові...

Тук... тук... тук...

Це серце чи важкі кроки гостя?..

«Він прийшов...»

Тук... тук... тук...

Поворот, другий, третій... Складно орієнтуватися в таких заплутаних, обвитих трояндовими лозами тунелях старого й давно покинутого саду. Куди вона біжить? Від чого або, можливо, від кого? У вухах шуміло, а серце билося з такою шаленою частотою і силою, що здавалося, от-от вистрибне з грудей, ламаючи тендітні, на перший погляд, ребра. На кожному повороті білі долоні й пальчики дівчини чіплялися за гострі, як леза, шипи, залишаючи тонкі подряпини, що швидко заживали, але... Кров... Її солодкий аромат мав розлитися навколо, а Еліза все швидше наближалася до своєї мети... До місця, де її, можливо, не зможуть досягти, але чи туди вона біжить?

Що керувало нею? Страх? Можливо, але радше це була паніка, принаймні так могло здатися.

Чоловік швидко оглянув усі поверхи та кімнати маєтку, але так і не зміг знайти те, що шукав. Холодні стіни та старі меблі — ось і всі його знахідки. Зупинившись і поглянувши у вікно, аристократ побачив спорожнілий сад, який, подібно до лабіринту, міг заплутати й поглинути будь-яку жертву.

— Її кров я ніколи не забуду, настільки солодка, настільки жива, ніби янгол, але ні, це не так...

«Я мушу її знайти», — подумав вампір.

Герцог спустився нижче, до старого запилюженого каміна. Пам’ять зберігала спогад про таємний прохід, і він вирішив скористатися цим шансом — опинитися в самому центрі непрохідних заростей. Через кілька хвилин він уже йшов по довгому темному коридору, який міг здолати навіть із заплющеними очима.

Пил і павутиння, темрява та задушливе, затхле повітря — саме це чекало на нього в підземеллі. Але він не боявся, швидко просуваючись до потрібного місця. Його очі палали, як і серце.

По запаху крові Елізи, залишеній на шипах, вампір легко орієнтувався, і тепер ніщо не могло його зупинити.

Колись давно, можливо, навіть занадто давно, він бігав із друзями цією доріжкою, а тепер тут оселилися лише темрява й порожнеча, як і в його душі. Тільки спогади й пляшка червоного вина могли зігріти холодну, темну душу. Вампір давно втратив інтерес до життя, йому все стало байдужим, і лише зараз з’явився промінчик надії, який він утримуватиме всіма силами. Йому було байдуже, на які жертви доведеться піти, щоб отримати... Її.