Темна сторона . Початок

Усе почалося тієї липкої, задушливої ночі. Після чергового виснажливого підробітку вантажником у одного жадібного виконроба — чорти б його драли у найглибшому пеклі! — я їхав у метро. Вагон погойдувався, занурюючи мене в важкий напівсон. Пахло вогкістю та старим металом. Доїхавши до своєї станції, я сяк-так зібрав себе в купу і мертвою ходою поплентався до ескалатора, не особливо дивлячись набік. До слова, у вагоні, крім мене, їхало ще кілька таких самих сонних бідолах.

Але варто було мені вийти на вулицю, як шкіру обпекло дивним, крижаним передчуттям.

Пройшовши метрів п'ятдесят, я різко зупинився. Зірвав із вух навушники, де всю дорогу несамовито волав важкий рок — і реальність приголомшила мене своєю протиприродною, мертвою тишею. Я озирнувся. Праве око дрібно засіпалося.

Було порожньо. Абсолютно. Ні перехожих, ні автівок, що мчать кудись, ні єдиного шурхоту, ні навіть нічних птахів. На годиннику — 22:30! Тут о цій порі життя зазвичай вирує ключем. Та хрін з ними, з пішоходами, але куди подівся нескінченний потік машин?!

Ні єдиної живої душі.

Наскільки сягав мій «яструбиний» погляд, у цій зловісній темряві завмерли лише близько сорока таких самих нещасних. Ми стояли на різній відстані один від одного, розгублені, перелякані, і дико крутили головами на всі боки. Паніка наростала хвилеподібно. Люди різко, наче за командою, вихопили телефони — у сліпій надії знайти пояснення цьому кошмару в мережі. Але на жаль… Зв'язку не було. Екран показував глухий нуль. Уже за хвилину тишу прорізали перші хрипкі матюки та тихі, істеричні схлипування.

Місто мовчало. Воно ніби затамувало подих перед стрибком, спостерігаючи за нами з темряви порожніх віконних отворів.

Але мені ж завтра зранку на основну роботу йти! Чортихаючись і намагаючись заглушити липкий жах усередині, я розвернувся і швидко потупав додому. Йти залишалося хвилин десять: спочатку вздовж темного іподрому, що роззявив пащу, а потім через двори сусідньої дев'ятиповерхівки.

Весь цей клятий шлях я без кінця озирався. Вдивлявся в глухі тіні, судомно вишукував поглядом бодай когось, бодай найменшу ознаку звичного життя. Ну не може все бути так тихо! На розіграш чи прикол це вже явно не тягнуло — повітря стало важким, як у склепі. Але я щосили намагався не зациклюватися на поганому, придушуючи крик, що підступав до горла.

«Головне — дістатися дому. Заперети двері. Просто дійти до дому…» — стукало у мене в скронях.

Я плентався вздовж паркану іподрому. Раніше тут тхнуло гноєм і романтикою, тепер же — виключно сирою землею та гробовою тишею. Я прискорив крок, намагаючись себе не накручувати.

Раптом за парканом щось глухо шльопнулося. А потім пролунав чіткий, чавкаючий звук.

— Гей? — пискнув я з переляку.

Відповіддю мені було люте, булькотливе ричання. Я не став чекати, поки те, що за парканом, вийде зі мною знайомитися, і рвонув через дорогу у двори дев'ятиповерхівок зі швидкістю, якій позадрив би спринтер.

Двір зустрів мене кромішньою темрявою. Ліхтарі не горіли, а вікна будинку були чорними й сліпими, наче у небіжчиків. Я влетів на дитячий майданчик і завмер. Стара іржава гойдалка посеред двору повільно, із моторошним рипінням розгойдувалася взад-вперед. При повній відсутності вітру. Чудовий знак. Просто класика жанру, бракувало тільки маленької дівчинки з закривавленим ведмедиком. Замість дівчинки на лавці біля мого під'їзду хтось сидів.

Я придивився. Силует був дивно скрючений. Мій «яструбиний погляд» у темряві видав картинку: це була баба Галя з другого поверху. Вона сиділа нерухомо, втупившись в асфальт.

— Баб Галю! — полегшено видихнув я, підходячи ближче. — Слава богу! А що взагалі відбува...

Баба Галя повільно — із хрускотом, від якого у мене всередині все перевернулося — підняла голову. Її очі були абсолютно білими, без зіниць, а рот неприродно широко розчахнувся, оголивши порожні ясна. З цього темного провалу вирвався не людський голос, а моторошний багатоголосий шепіт, від якого заклало вуха.

«О-о-о-о... Вантажник прийшов... Нам якраз треба перетягнути твою душу в пекло... Приймаєш замовлення?»

— У мене робочий день до восьмої був! — сам не зрозумівши навіщо, видавив я крізь істеричний нервовий сміх, задкуючи.

Баба Галя раптом смикнулася і з нелюдською швидкістю, на чотирьох, як гігантський павук, перемахнула через лавку просто в мій бік.

За спиною почулося швидке, шльопаюче наближення баби Галі. Кігтисті пальці старої відьми вже зі свистом розсікали повітря в міліметрі від моєї куртки.

Часу колупатися з замком не було. У чисто панічному пориві я щосили рвонув на себе залізні двері під'їзду. І — о диво! — магніт не тримав ні хріна. Двері з гуркотом розчинилися, я влетів усередину. У залізо зовні тут же глухо вдрукувалося щось важке. Почувся розчарований скрегіт нігтів.

— Не сьогодні, баб Галю, — важко дихаючи, пробурмотів я в темряву під'їзду.

Злітаючи сходами на свій поверх, я ставив рекорди швидкості. В вухах пульсувала кров, а в голові крутилася тільки одна думка: «Аби тільки вдома нікого не було. У сенсі, з цих».

Ввалившись у квартиру, я зачинився на всі три замки, накинув ланцюжок. Повернувся спиною до дверей і сповз по них на підлогу.

Всередині було тихо. Звично пахло підгорілими ранковими макаронами та пилом. Я сидів у кромішній темряві передпокою, обнявши коліна, і намагався змусити своє серце перестати косплеїти відбійний молоток. Живий. Вдома. Слава богу.

Я протягнув руку, намацав на підлозі кинутий рюкзак, дістав звідти почату пляшку коли і зробив величезний ковток. Цукор трохи привів мене до тями. Адреналіновий шторм ущухав, поступаючись місцем дикій, свинцевій втомі після зміни на будівництві та цього спринту від пенсіонерки-мутанта. Нічний кошмар залишився там, за трьома шарами сталі.

«Треба просто перепочити, — подумав я, заплющуючи очі. — Посиджу, прийду в себе, а вранці все виявиться якимось викидом газу чи секретним кастингом у шоу».