Глава 6

Першою жертвою став одяг. Він не знімався - він рвався.

І це не було схоже на еротичну постановку, як в кіно - це було щось магічне, немов вражаюче зіткнення світла й темряви, ніби злиття, яке випадає раз на тисячу років, а ці відчуття неможливо було б передати ні з екрану, ні словами. Прямо на підлозі, серед одягу, що валяється вперемішку, не контролюючи свої стогони, нічого не бачачи і не чуючи навколо, лише відчуваючи один одного - кипіла пристрасть, і її високий градус був пов’язаний з кроком за грань, в єднанні здавалося б несумісного. Олекса відчувала його в собі, як кожна його клітинка належить їй. А він відчував себе в ній, але при цьому вона належала йому повністю. Це була буря, вибух емоцій, це була пристрасть до повної знемоги, поки мозок просто не відключився, рятуючись від незвичних почуттів. Вони не віддавали собі звіту, ані він, ані вона не знали, що стався безпрецедентний випадок, такого в серединному світі ще не траплялося, щоб темний та світлий спробували вигадати собі любов. Вони ще не відали, що накоїли і якими будуть наслідки, а ось володар зелених очей, який чіпко стежив за ними з темряви, дуже навіть добре розумів, що сталося цією ніччю, і чому він це допустив.

   ... Олекса прокинулася на дивані у вітальні, дбайливо закутана в ковдру.

- Волосся просто жах, - промовила Івон, стоячи з похмурим виглядом на порозі своєї кімнати, маючи на увазі не те свою, не те її невимовно скуйовджену зачіску. - Ти як, подруго?

- Я? Я ... нормально, це ж не я вчора напилася немов свиня, - здивувалася Олекса.

- Справді? А то я турбуюся, адже він важкий та здоровезний. Тебе під ним майже не було видно.

- Що??? - з жахом прохрипіла Олекса, витріщивши очі.

- Я вийшла води попити, а тут ви на підлозі перекидаєтеся. Я відразу й протверезіла.

- О Боже! - Олекса закрила обличчя руками. - О-о-о, не питай мене ні про що! Адріан вже пішов?

- Пропав безвісти. Так нечесно, я ж тобі розповідаю все до останнього, - Івон сіла поруч з нею на диван. - Поділися!

- Мені час на роботу! - схопилася Олекса. - А ти поки згадуй, з ким ти вчора в п'яному угарі затискалася в туалеті. Якщо для тебе це пригоди, то для мене те, що було на підлозі - це ... це кінець світу!

 - О, Олександро, ти сьогодні така ошатна! - розпливлася в усмішці медсестра, зустрівши її біля кабінету. - У тебе свято?

- Це речі подруги, я у неї ночувала! - нервово відмахнулася Олекса. - Сьогодні у нас багато пацієнтів? - вона забігла до свого кабінету й завмерла. На столі стояв величезний букет її улюблених білих орхідей. І вона вже знала, хто міг їх прислати і чому. Досконально її смаки знала лише одна людина - Ліам.

Тремтячою рукою вона взяла записку:

«Я все одно буду кохати тебе, щоб не трапилося, навіть на відстані. Не вини себе. Я тебе відпускаю»

Впавши на стілець, Олекса нестримно та гірко розридалася. І це так само з нею сталося вперше. Раніше сльози радості або печалі лише зволожували очі дівчини, але ніколи ще, жодного разу, не бігли в кілька струмків.

- Я не можу сьогодні працювати. Викличте мені заміну, у мене грип, - заявилася вона до свого шефа з опухлим від сліз обличчям, і як тільки їй дали лікарняний, Олекса стрибнула в машину, помчав до майстерні Ліама. Де його не виявилося. Не було його так само й вдома. Залишалося тільки одне місце, і мабуть, Ліам хотів, щоб вона прийшла саме туди.

Високо на пагорбі росло самотнє дерево. Скоцюрблене та вперте. Збурене негодою, суворими північними вітрами й частими грозами - воно вижило, встояло. І Ліам дуже поважав це дерево, немов воно було особистістю. Крім того з пагорба відкривався вражаючий вид на заповідник. Це було їхнє місце, і Олекса бігла по стежці якраз туди.

  Ліам сидів під деревом. Коли він обернувся на її кроки, Олекса побачила, що його погляд сповнений невимовного суму, і цей безмежний сум відгукнувся у її серці, стиснувши груди до пекучого болю.

- Пробач мені, - заплакала Олекса. - Я знаю, що нічого вже не виправити і тобі дуже гірко. Просто пробач мені, Ліаме, - по її щоках котилися сльози, плечі тряслися, весь її вигляд говорив про те, що вона нещасна, і Олекса дійсно відчувала величезну провину перед ним.

- Так, мені боляче, Лексі, але мою любов до тебе не так-то просто викорчувати, - підійшовши до дівчини, Ліам обійняв її, пригортаючи до себе, і вона вже продовжила ридати в його обіймах. - Я все одно залишуся твоїм другом, - поцілував він її в маківку. - Але ти не будеш з ним. Вірніше, ... Адріан Свейдон не буде з тобою. Час та обставини розставлять все на місця. Ну-ну, не плач. Те чого я так боявся, все одно відбулося. Скоро все зміниться, моя мила.

Злегка погойдуючись, вони ще постояли деякий час, не рознімаючи рук, обійнявшись. Потім розвернувшись, Олекса побігла вниз. Вона вже знала, що так як раніше вже ніколи не буде. Не буде більше теплих обіймів з Ліамом, його поцілунків, його турботи та ніжності, галасливих свят з його великою родиною біля багаття. Все це пішло. Вона сама це відштовхнула, приймаючи бій з невідомістю.

   На одній з ділянок дороги був дуже вузький перешийок, на якому двом автомобілям було не роз'їхатися, але Олексі взагалі довелося зупинитися тому що весь проїзд загороджувала машина, яка стояла поперек дороги. І як тільки вона зупинилася, ззаду їй так само загородили проїзд. У дзеркалі заднього виду дівчина побачила Адріана, який майже біг до неї.

- Вибач, але по-іншому тебе ніяк не наздогнати! - кинув він, нахиляючись та заглядаючи у відчинене вікно. - Не хочеш вийти?

Ані пари з вуст, Олекса вийшла, обхопивши себе руками, дивлячись в упор на надзвичайно красивого, але все ще чужого їй хлопця. У неї виникло відчуття, що вона заблукала, зневірилася, але страшенно мріє знайти дорогу.

- Ти плакала? - торкнувся він її щоки, по якій тут же знову скотилася сльоза.

- Я втратила його. ... Я по дурості втратила близьку мені людину, - прошепотіла вона, ковтаючи зрадницький болючий ком у горлі.