***

 Малефич — місто, якого немає на жодній мапі світу. Закрите поселення біля Зони відчуження, створене ще за радянських часів для тих, кого держава воліла тримати подалі від людських очей. "Спецконтингент", що погодився на співпрацю в обмін на право існувати.
 Сьогодні це похмура агломерація, де за фасадами напівпорожніх багатоповерхівок співіснують дивні сили та людські вади. Тут працює завод, що ледь животіє, діє лікарня та школа, але все місто просякнуте занепадом і мовчанням про те, що відбувається після заходу сонця. Потрапити сюди можна лише за спеціальною перепусткою... або якщо ти остаточно "не від світу цього".
 Замість блискучої кар'єри та відзнаки академії, молодий лейтенант отримує трирічне заслання до Малефича. Це його ціна за фатальний "заліт". Тепер він — один із небагатьох законників у місці, де на ідеали плювали, а кошмари минулого стали буденністю. Його робота — розплутувати вузли паранормального хаосу та людської ницісті. І в кожному новому розслідуванні все важче зрозуміти, хто насправді є монстром у цьому місті проклятих.

                                                                

                                                       Передісторія

 Я стояв у коридорі біля вікна, що знаходилося поруч із кабінетом ректора Національної академії внутрішніх справ, генерала поліції третього рангу Вільного Петра Олексійовича, та відсутнім поглядом сканував довколишній краєвид, який своїм похмурим небом та одноманітним пейзажем геть не додавав настрою, котрий й без того був майже на нулі. А що там могло тішити? Сірий асфальтований плац з розмежувальними лініями, на якому у нас проходили всі урочисті зібрання та ранкові шикування. Далі — приміщення їдальні, а за ним ледь видніється стадіон, на якому за ці роки склав не один норматив, а в забігу на три кілометри, навіть побив рекорд академії. І все даремно…
Може, погляд комусь сторонньому і здався б бездумним. Зате в голові роїлися сотні думок. І основна з них весь час запитувала: «Як же так сталося? Адже, здається, все прорахував, із сторонніми спілкувався через соцмережі з абсолютно «лівого» акаунта, розраховувався з ким треба через камеру схову на автовокзалі, одягнений у кепку та каптур. Що ж тоді пішло не так, і в якому місці я проколовся?».
 Думки собі бігали, а я помаленьку згадував, з чого все почалося.
 А почалося це півтора року тому, коли препод з ОРД (Оперативно-розшукової діяльності) полковник Корінний Анатолій Євгенович (Толян, як ми кликали його між собою), на мою повну, вичерпну та аргументовану відповідь вліпив мені в журнал 89 балів, мотивуючи це так: «…Курсанте, ви ідеально розписали вербування, але на бланку секретного повідомлення в абзаці відступили не 1,25 см, а цілих півтори, та й ліве поле зайняло не 30мм а 32. Ви що — в школі! В ОРД кожен міліметр має значення, як і кожне слово. Через такі огріхи ставлю вам 89 балів. І подякуйте, що не менше!». Ага! Дякую! Щоб тебе, Толяне, вісімдесят дев’ять разів копнуло та перевернуло. Я ж зубами вигризаю ту науку з книжок, землю рву під собою, щоб бути найкращим, адже батькові перед смертю пообіцяв і за будь-яку ціну слова стараюся дотримати. А цей рудий гад, мені абзаци лінійкою міряє…
 Мої друзяки, ще з першого курсу — Мирон та Свято (Святослав, із якого ми підсміювалися, після якихось гулянок, мовляв: свято не скінчилося, Свято завжди з нами), — з самого початку знаючи мою скажену мотивацію закінчити академію з відзнакою, одразу почали висловлювати невдоволення. За це їх усунули від занять, та відправили до начальника курсу для отримання стягнення. З того часу я й зачаїв на Толяна образу. Тим більше, що такі прискіпування з його боку відбувалися неодноразово, і нерідко геть безпідставно — і не тільки щодо мене.
 Одразу мститися не став, бо будь-яка витівка тоді загрожувала б відрахуванням без можливості поновитися. А при такому розкладі, взагалі можна було забути про навчання в закладах, що надавали можливість отримати професію пов’язану зі службою в державних органах. Звісно для молодого та гарячого двадцятирічного хлопця, це важка справа — стриматися, коли всередині все так і клекоче: «Тут й зараз!». Та все ж я зміг втамувати гнів, й приглушити в собі будь-які негативні емоції… до пори до часу. Адже як говорять: «Помста — це така страва, яку краще подавати холодною». Зате часу виявилося вдосталь щоб все ретельно спланувати: адже я хотів не тільки якимось чином осоромити прискіпливого препода, а й самому не засипатися та вийти сухими з води.
 У перервах між заняттями та рідкісними розвагами, які нам подекуди влаштовував Мирон — улюблений синуля татка-генерала МВС і, за фактом, справжнісінький мажор, — я придумав підступний план та почав поступово його реалізовувати. Ні-ні, нічого кримінального чи бозна-якого хитромудрого. Ідея з’явилася, коли ми з тим же Мироном на одній з вечірок в одному зі столичних нічних клубів вплуталися в бійку з місцевим контингентом. Охорона, звісно, всіх разом виштовхала на вулицю, розбиратися там, і ми продовжили в одному із закутків, що прилягав до заднього виходу з клубу, де навколишній тісний простір займали численні смітники.
 Бійка закінчилася із досить-таки непоганим для нас результатом. Мирон трохи накульгував, в мене поболював лікоть та правий бік, але, здається, нічого серйозного. Зате супротивники з розбитими обличчями, більше не ризикуючи зв’язуватися з нами, дали драпака, не забувши підхопити під руки свого товариша, що заледве прийшов до тями. Ну а ми з приятелем ударили по руках, та й собі поспішили покинути поле битви, під час якої був перевернутий один зі смітників, і звідти пішов такий ядучий запах гнилої риби, що, затримавшись поруч ще трохи, можна було втратити свідомість.
 Вже ввечері, коли я засинав, мені згадався той сморід, і на моєму обличчі з’явилася підступна посмішка.
                                                                      ***

 Ідея зірвати Толянові заняття або навіть залік, засмердівши його аудиторію протухлою рибою, видалася мені цілком прийнятною. Можливо, трохи дитячою, але такою, за яку покарання буде мінімальним, а настрій йому зіпсує на цілий день, а може, й на довше. Та просто підкинути зіпсований продукт в аудиторію мені здалося геть простим і дійсно вже-таки дитячим. Хотілося вчинити все якось вигадливіше, та й щоб сам викладач був якось до цього причетний. Можна, звичайно, підкинути рибу йому в портфель. Хоча він майже ніколи з ним не розлучається, а якщо й залишає десь в аудиторії, то двері завжди зачиняє на ключ. Як пронести «смердючу бомбу», щоб завчасно не спалитися, я вже вигадав: просто запхаю її у вакуумний пакет (можливо, й не один). А от як відчинити двері в аудиторію… це вже змусило мене трохи задуматися. Як же вчинити? Дістати ключі з кишені — не така вже й легка справа. Хіба що найняти кишенькового злодія. Але піди ще знайди того злодія та вмов викрасти щось з кишені полковника поліції. Та й справа ця потягне на кримінал, тому потрібно вигадувати щось інше. 
 Можна задіяти третіх осіб. Але на біду викладач ОРД ні з ким не спілкувався і не товаришував, і тим паче нікого не запрошував до себе додому. Хіба що проникнути до нього в квартиру, видавши себе за працівника обленерго, що завітав для перевірки лічильника. Але де гарантія, що ніхто з його рідні не стане ходити за тобою по п’ятах. Народ тепер прискіпливий, йому скрізь ввижаються злодії та шахраї (в принципі, у моєму випадку це саме те і буде). Та навіть якщо і вдасться залишитись наодинці, де ті ключі шукати (мається на увазі запасні)? Та й невідомо, чи вони взагалі є і чи Толян тримає їх вдома. І знову ж таки — це теж незаконне проникнення в чужу оселю з метою… Ще й фейс свій засвічу. Коротше, не плани, а якась несусвітня та нездійсненна маячня. Від таких думок в мене навіть голова розболілася й захотілося все полишити к бісовій матері: хай буде, як є — доля його покарає.
 Але тут я згадав Телескопа…
 Взагалі-то це наш викладач зі спецтехніки, який сам лишень два роки тому закінчив академію. Закінчив як годиться — з відзнакою, склавши на відмінно всі предмети, та чомусь вирішив залишитися в ній же. Говорять, що при призначенні від нього всі відділи відмовилися через слабкий зір (він носив великі окуляри з товстими лінзами, звідси й кличка). При вступі в академію з зором у нього, звісно ж, все було гаразд. Просто кілька років тому в одному з корпусів сталася пожежа, де хлопець добровільно взявся допомагати виводити вчаділих курсантів. І в одній з аудиторій чи то щось вибухнуло з хімічних реактивів, чи  просто обвалився дах, і йому в очі потрапили розпечені залишки. Але з тих пір він ходить в окулярах і носить таке прізвисько. Академічне керівництво, певно відчуваючи якусь свою провину, залишило його на кафедрі, надавши перший-ліпший предмет. 
 Говорять, що він претендував на ОРД, але декану хлопчина здався ще занадто малодосвідченим  для такої складної дисципліни, та й місце вже було зайняте маститим Толяном. Тому дісталося, що дісталося. Та щоб хоч трохи бути причетним до улюбленої науки, Телескоп взявся повсякчас допомагати тепер уже своєму колезі в різних дрібницях. Наприклад, формулювати та складати питання на іспити — процес відповідальний та засекречений, з усіма заходами безпеки. Самі білети складалися в спеціальний водотривкий конверт, що прошивався на з’єднанні ниткою, в кінці яку опечатували сургучем, після чого той конверт відправлявся в сейф до початку іспитів. Ставився Телескоп до цієї справи відповідально, дотримуючись усіх правил внутрішньої безпеки, і входити з ним у контакт при такій ситуації — це те саме, що й спілкуватися з Толяном. Лише підозру на себе накликати.
 Але було в молодого препода одне слабке місце. Дуже вже він полюбляв упадати за молодими дівчатами. На місцевих заходах, де проводилися вечірки, ловелас не пропускав жодного повільного танцю, запрошуючи лишень найкрасивіших панянок. Вони, звісно ж, від запрошення не відмовлялися заради ввічливості, але й не більше. Позаяк сам по собі хлопець був не надто привабливим та ще й відомим занудою. Тому й ходив одинаком, лиш тяжко зітхаючи услід черговій красуні, що проходила повз. От на цій його слабкості я й надумав зіграти. Та для такої операції мені в будь-якому випадку знадобиться подільник. Тому на одній із перерв я схопив Мирона за рукав і відвів у тихий закуток.  
 — Мироне, потрібна твоя допомога! — прошипів я так, щоб ніхто не почув.
 — Скільки?
 — Та ніскільки! Справа не в грошах! — відмахнувся я. — Потрібна дівчина!
 — А от тут якраз гроші і знадобляться! — філософськи відповів той і додав: — Тобі кого? Блондинку, брюнетку, руду? На ніч, на день…
 — Та не мені! І не на ніч чи день, а на…
 — Тобі вже не потрібна дівчина?.. Оце так новина! Слухай, якщо в тебе проблеми з «другом» з’явилися, то в мене і лікар потрібний знайдеться… Чи може, ти взагалі орієнтацію змінив? Тоді негайно прибери від мене свої руки!...
 — От ти чудило! Якби я змінив орієнтацію, то навіть і не глянув би у твій бік, бо ти негарний…
 — Що? Це хто негарний? — всерйоз обурився хлопець. — Та якби я став геєм, вся місцева публіка за мене перегризлася б.
 — Не хвилюйся! При нашій майбутній професії та за нинішнього часу ким ти лиш не побуваєш в очах громадськості: і геєм, і під… — заспокоїв я його і додав: — Краще слухай сюди, що мені потрібно, і головне — все, що скажу, повинно залишитись між нами.
 — Добре, добре! Я — могила, якщо вже так! Кажи краще, що надумав!
 — Мені потрібна дівчина, яка б могла спокусити Телескопа. Виконала б кілька несуттєвих дрібниць. І в майбутньому мовчала про це, навіть перед загрозою розстрілу.
 — Ти що замислив, Даниле — князю галицький? Аж мись злодіяніє волиш вчинити!
 — Краще тобі не знати, задля власної ж безпеки. Та не сци! Нічого кримінального, просто якщо щось піде не так, не хочу, аби тебе зарахували в співучасники. А щодо моєї задумки… Дуже скоро сам про все дізнаєшся. То що, допоможеш?
 — Власне, знайти дівку для Телескопа — справа не складна. Підійде будь-яка з більш-менш гарненьким личком, той одразу клюне. А от щоб певний час позустрічалася з ним та ще й виконала для тебе якісь забаганки…
 — Ніяких збочень чи криміналу! — поспішив я його попередити, хоча зняття відбитків ключів теж дає привід державним органам для окремої бесіди. 
Але якщо все пройде гладко, хто там до чого докопається!
— Є в мене одна така знайома, — трохи подумавши, відповів Мирон. — За певну суму, вона згодиться, трохи запудрити мізки нашому хтивому преподу. Лиш потрібно поспішати, бо мала скоро від’їжджає кудись за кордон на ПМП.
 — Так це взагалі чудово. Яка ціна питання? — зрадів я, адже якщо дівчина, виконавши все що мені потрібно, зникне, виїхавши за кордон, це, взагалі обрубає будь-які зв’язки зі мною, з цього боку.
 — Для тебе наразі непідйомна, — посміхнувся дружбан. — Але оскільки ти мій найкращий друг, то я готовий фінансово посприяти тобі. Як колись заробиш — віддаси. А якщо те, що ти задумав, здивує і підніме мій настрій хоча б до шести-семи балів, будемо вважати, що розрахувався.
 — Ніяких «розрахувався». Якщо ти кажеш, що сума для мене непідйомна, то тільки в борг. Бо тут — діло честі. А дівчина справді гарна? Потрібна така, щоб  Телескопом крутила як сама хотіла. 
 — Гарна!? – вигукнув Мирон, та, опам’ятавшись, втягнув голову в плечі і, оглянувшись, вже стиха додав: — Та такі, як ти, коли таку бачать, аж…
 — Е, чудило! Що значить «такі, як я»? По-твоєму, я якийсь неповноцінний?
 — Та ти не ображайся, Даню. Просто, розумієш… для таких, як я, ти ботан, заучка. Я б іще дав кілька назв, але зважаючи на твій розряд з боксу, боюся, що відхоплю, тому краще не буду продовжувати.
 — То якого біса, ти зі мною водишся? – насупився я на нього, за такі одкровення.
 — Знаєш, що каже мій батько? А він як-не-як цілий генерал, і дурниць казати не буде. — підняв той повчально, вказівного пальця догори. — Так він каже: «Мироне, в тебе все є, і навіть більше, ніж потрібно одній людині, для безтурботного життя. Тепер головне — знайти ще дружину, щоб вірна була та хазяйновита, й друга, який, незважаючи ні на що, завжди прийде на допомогу. І можеш вважати себе, найщасливішою людиною на землі». Тож вважай, що мені, для повного щастя, залишилось, тільки дружину знайти.
 — І з чого ти вирішив, що я обов’язково прийду тобі на допомогу? Поки подібних прецедентів, ще не було. — знизав я плечима.
 — От бачиш, ти робиш і не вважаєш те, що зробив, за допомогу, бо для тебе це: ніби так і повинно бути, природно.
 — Ти взагалі про що?
 — Звісно ж, про наші неодноразові бійки в клубах. В яких тільки ситуаціях за три з половиною роки ми із тобою не побували. А чи правий я був, чи ні, п’яний, тверезий — ти жодного разу не втік, не почав розрулювати ситуацію, відмазуватись, на зважав на численність противника чи наслідки Просто ставав пліч-о-пліч і йшов зі мною в бій. Такими друзяками не розкидаються.
 — Ото навигадував собі! — пхикнув я. — Ти ж як не влізеш у бійку, спати не ляжеш. То що було робити? Не залишати ж тебе самого, приб’ють же дебіла. А чого Свято не згадуєш? Він же теж неодноразово з нами на махачі ходив.
 — Е-е, не скажи. Той якраз з тих, що за будь-яку ціну спершу свій зад рятувати стане. Згадай, скільки він разів зафілонив: то ніби в туалет відійшов, то заговорився з кимось і не помітив, як ми щезли. А до бійки ставав, коли вже іншого виходу не було.
 — Гаразд, хай буде по-твоєму. Але ми, здається, трохи відволіклися. То що… стосовно дівки — домовилися?
 — Сьогодні ж пересічуся з нею і попрошу почати зводити з розуму нашого технаря якомога скоріше. Що іще їй сказати чи, хочеш, гайнемо разом?
 — Ні, краще хай вона мене не бачить. Легше спати буде. А що їй робити далі, я зараз тобі детально поясню. До речі, а когось в фармакології знайомого не маєш?
 — Якщо маєш на увазі кокс, амфетаміни, солі, екстазі, метадон, LSD… то можу без особливих проблем дістати, ти ж знаєш.
 — Та звісно знаю, але я не про це питаю…
 — Так тобі ліки потрібні чи траванути когось зібрався, щоб пронесло? Та так, щоб…
 — Нікого я травити не збираюся, говорю ж тобі: мінімум криміналу. Я міг би їх легко й в аптеці дістати, але боюся, що в разі чого наші особісти зможуть легко вичислити по покупці до того ж в аптеках тепер скрізь камери понаставляли. Спробуй щось приховай!
 — Воно-то так. Але боюся, що тут потрібно буде до батьків звертатися, а ти ж не хочеш великого розголосу… Слухай, а пам’ятаєш, як Свято хвалився, що у нього якийсь знайомий з’явився, котрий працює десь у місті на фармакологічному складі… чи то возить з-за кордону якісь ліки на той склад? Чесно, от точно не пам’ятаю, але те, що може щось рідкісне та по собівартості дістати, — це точно.
 — Хм. Не хотів більше нікого долучати до цієї справи… Адже де знають троє — там знають усі. Але, видно, все ж доведеться. – почухав я потилицю. — Гаразд, тоді слухай, що твоїй подрузі потрібно буде вчинити… 
                                                                       ***