***

 Місто, якого немає на жодній мапі світу. Місто, що з’явилося невідомо як, створене для тих, хто відчув себе чужим у людському суспільстві, яке плодилося та ширилося по всій землі, поглинаючи все на своєму шляху. Потрапити до нього можна лише за спеціальною перепусткою або якщо ти не від світу цього…
 Місто проклятих, непотрібних, та тих, кого, здається, вже поглинуло небуття . Та вони насправді нікуди не зникали і зараз співіснують один з одним та з не найкращими представниками людства на одній землі… принаймі намагаються.
 Бо споконвіку це місце оповито страшними таємницями та прокляттями, кошмарами які тягнуться з минулого, та моторошним сьогоденням, що краде майбутнє у його жителів.
 Але ж і за таких умов та навіть при такій агломерації форм та видів повинні панувати закон і порядок — або хоча б їхня видимість.
 То ж віднині — вся надія містян, на молодого лейтенанта поліції якого в якості покарання відкомандирували на невідомий строк, в Малефич аби нести світло справедливості та закону в суспільство тих, хто плювати хотів на будь-які ідеали та його представників. І це ще м’яко сказано…
                                                                

                                                       Передісторія

 Я стояв у коридорі біля вікна, що знаходилося поруч із кабінетом ректора Національної академії внутрішніх справ, генерала поліції третього рангу Вільного Петра Олексійовича, та відсутнім поглядом сканував довколишній краєвид, який своїм похмурим небом та одноманітним пейзажем геть не додавав настрою, котрий й без того був майже на нулі. А що там могло тішити? Сірий асфальтований плац з розмежувальними лініями, на якому у нас проходили всі урочисті зібрання та ранкові шикування. Далі — приміщення їдальні, а за ним ледь видніється стадіон, на якому за ці роки склав не один норматив, а в забігу на три кілометри, навіть побив рекорд академії. І все даремно…
Може, погляд комусь сторонньому і здався б бездумним. Зате в голові роїлися сотні думок. І основна з них весь час запитувала: «Як же так сталося? Адже, здається, все прорахував, із сторонніми спілкувався через соцмережі з абсолютно «лівого» акаунта, розраховувався з ким треба через камеру схову на автовокзалі, одягнений у кепку та каптур. Що ж тоді пішло не так, і в якому місці я проколовся?».
 Думки собі бігали, а я помаленьку згадував, з чого все почалося.
 А почалося це півтора року тому, коли препод з ОРД (Оперативно-розшукової діяльності) полковник Корінний Анатолій Євгенович (Толян, як ми кликали його між собою), на мою повну, вичерпну та аргументовану відповідь вліпив мені в журнал 89 балів, мотивуючи це так: «…Курсанте, ви ідеально розписали вербування, але на бланку секретного повідомлення в абзаці відступили не 1,25 см, а цілих півтори, та й ліве поле зайняло не 30мм а 32. Ви що — в школі! В ОРД кожен міліметр має значення, як і кожне слово. Через такі огріхи ставлю вам 89 балів. І подякуйте, що не менше!». Ага! Дякую! Щоб тебе, Толяне, вісімдесят дев’ять разів копнуло та перевернуло. Я ж зубами вигризаю ту науку з книжок, землю рву під собою, щоб бути найкращим, адже батькові перед смертю пообіцяв і за будь-яку ціну слова стараюся дотримати. А цей рудий гад, мені абзаци лінійкою міряє…
Мої друзяки, ще з першого курсу — Мирон та Свято (Святослав, із якого ми підсміювалися, після якихось гулянок, мовляв: свято не скінчилося, Свято завжди з нами), — з самого початку знаючи мою скажену мотивацію закінчити академію з відзнакою, одразу почали висловлювати невдоволення. За це їх усунули від занять, та відправили до начальника курсу для отримання стягнення. З того часу я й зачаїв на Толяна образу. Тим більше, що такі прискіпування з його боку відбувалися неодноразово, і нерідко геть безпідставно — і не тільки щодо мене.
 Одразу мститися не став, бо будь-яка витівка тоді загрожувала б відрахуванням без можливості поновитися. А при такому розкладі, взагалі можна було забути про навчання в закладах, що надавали можливість отримати професію пов’язану зі службою в державних органах. Звісно для молодого та гарячого двадцятирічного хлопця, це важка справа — стриматися, коли всередині все так і клекоче: «Тут й зараз!». Та все ж я зміг втамувати гнів, й приглушити в собі будь-які негативні емоції… до пори до часу. Адже як говорять: «Помста — це така страва, яку краще подавати холодною». Зате часу виявилося вдосталь щоб все ретельно спланувати: адже я хотів не тільки якимось чином осоромити прискіпливого препода, а й самому не засипатися та вийти сухими з води.
 У перервах між заняттями та рідкісними розвагами, які нам подекуди влаштовував Мирон — улюблений синуля татка-генерала МВС і, за фактом, справжнісінький мажор, — я придумав підступний план та почав поступово його реалізовувати. Ні-ні, нічого кримінального чи бозна-якого хитромудрого. Ідея з’явилася, коли ми з тим же Мироном на одній з вечірок в одному зі столичних нічних клубів вплуталися в бійку з місцевим контингентом. Охорона, звісно, всіх разом виштовхала на вулицю, розбиратися там, і ми продовжили в одному із закутків, що прилягав до заднього виходу з клубу, де навколишній тісний простір займали численні смітники.
 Бійка закінчилася із досить-таки непоганим для нас результатом. Мирон трохи накульгував, в мене поболював лікоть та правий бік, але, здається, нічого серйозного. Зате супротивники з розбитими обличчями, більше не ризикуючи зв’язуватися з нами, дали драпака, не забувши підхопити під руки свого товариша, що заледве прийшов до тями. Ну а ми з приятелем ударили по руках, та й собі поспішили покинути поле битви, під час якої був перевернутий один зі смітників, і звідти пішов такий ядучий запах гнилої риби, що, затримавшись поруч ще трохи, можна було втратити свідомість.
 Вже ввечері, коли я засинав, мені згадався той сморід, і на моєму обличчі з’явилася підступна посмішка.
                                                                      ***