Розрив

Темні бажання Оксани

Глава 1. Розрив

- Більше ти зі мною не працюєш, - він сказав це спокійно, буденним тоном. – Все. Домовленості скасовано. Ти шкодиш моєму бізнесу. Забирай свій комп»ютер і геть звідси. Більше нічого твого тут нема, тільки комп»ютер. Ти звільнена.

Від нього віяло холодом. Ухвала остаточна і оскарженню не підлягає, промайнуло в думках. Знайшла в собі сили підвести голову і глянути йому просто в очі.

- Хай так і буде.

На долю секунди йому стало моторошно. Її неймовірні очі, у мить хвилювання підсвічені фіолетовим, глянули без сліз і каяття. Неначе вирок винесли.

- Здалося, - миттєво заспокоївся він. Завжди така беззахисна. Вона нічого мені не зробить. Не зможе. До того ж, вона досі мене любить.

Він зберігав крижаний спокій і мовчання. Я зрозуміла, що розмову закінчено і пора вимітатися. Підвелася, рвучко покрокувала до дверей кабінету. Хотілося голосно завити з болю і розпачу. 30 років! Ми були разом 30 років. І на цій фірмі мені належить не тільки комп»ютер. Але сьогодні він сказав коротке і фатальне слово ВСЕ.

Не змінить його і не відступить. Недарма ж його звати Петро, що означає камінь. Петро Потоцький, найрозумніший і найміцніший чоловік з усіх, кого я знала. І кого бажала найбільше. Хоча кого там я знала, я проводила своє життя біля Петра.

Прізвище Потоцький він вибрав сам, щоб позбутися давнього родового Задеринога.

Потоцький – солідне прізвище для великого бізнесмена, і так подобається європейським партнерам. Але я ніколи з того не сміялася і нікому того не розповідала. Я була поряд. Я була його тилом, стіною, робочою конячкою.

Треба ще набратися сил і дійти від його кабінету до мого. Щоб забрати сумку. Там ключі від квартири. Доберусь додому, відкрию двері. Як тільки опинюсь всередині, почну вити.  Поридаю, покричу, стане легше.  Крок за кроком вона просувалася до виходу з офісу. Її ніхто не зупинив, та вона цього й не чекала.