Розділ 13. Ярослава

— Як тобі? — голос Микити вириває мене з роздумів.

— Це… захопливо. Мені навіть важко дібрати потрібні слова, щоб описати цю красу, — відповідаю щиро, без прикрас. Це місце випромінює затишок і тепло. Тут хочеться залишитися, сюди захочеться повертатися знову і знову. Кожна деталь продумана, гармонійно вписана в загальну атмосферу. Відчувається, що його створювали люди, закохані в книжки. Тільки такі змогли б зробити справжній рай для читача.

— Я сподівався, що тобі сподобається. І радий, що не помилився, — Микита усміхається тепло.

— Як ти знайшов це місце? — питаю, досі не вірячи, що живу в Івано-Франківську вже стільки часу й ніколи не натрапляла на цю крамничку. Це здається неймовірним — у місті, де майже кожен куток знайомий, залишилось щось таке прекрасне і невідоме. А мій сусід — віднайшов її.

Я переводжу погляд на Микиту й помічаю, як від мого запитання в його очах спалахують іскри гордості.

— Це крамниця моїх бабусі й дідуся, — просто відповідає він.

Я мовчки відкриваю й закриваю рота. Усвідомити таке складно. Бабуся і дідусь Микити володіють цією книгарнею. І наше побачення — відбувається саме тут. У тілі прокочується хвиля адреналіну.

Це що ж виходить?.. Я сьогодні познайомлюсь із його родиною?

Микита, ніби читає мої думки, м’яко додає:

— Не хвилюйся. Сьогодні неділя, тому крамниця зачинена для відвідувачів. І як ти, мабуть, уже помітила — ми тут удвох.

Справді. Я була настільки зачарована книгарнею, що не звернула уваги на повну тишу навколо.

— І бабусі з дідусем сьогодні теж не буде, — продовжує Микита, грайливо усміхаючись і потрясаючи зв’язкою ключів. — Я… так би мовити, позичив ключі. Домовився, що допоможу скласти нові стелажі — а натомість скористаюся приміщенням для «особистих цілей».

— Сподіваюся, угода була укладена без примусу? — підколюю я.

— Цілком добровільно. Взаємна вигода, — сміється Микита і обводить руками навколо себе. — Тож сьогодні все це — до наших послуг. Скільки забажаємо.

Я до нестями зачарована цим чоловіком. Від того, як він усе спланував. Від самої атмосфери — стелажі, наповнені книгами, і присутність Микити поруч. Це місце, ця мить викликає в мені трепет, який неможливо приховати. І я навіть не хочу.

Менш ніж за добу він організував початок побачення, яке вже викликає у мене справжній захват.

— Пропоную почати з дослідження асортименту, — говорить Микита. — Я швидко ознайомлю тебе з усім, а наприкінці… розділимося. Кожен із нас вибере одну книгу — для іншого. Але... — його очі грайливо звужуються, — це має бути таємниця до вечора. Згода?

Я, підіграючи йому, серйозно киваю й жартома віддаю честь:

— Так точно, капітане.

— Що ж, приємно мати з вами справу, панянко, — відказує він з напускною урочистістю.

Ми розпочинаємо з прогулянки поміж стелажів. Микита час від часу зупиняється, щоб щось розповісти — короткі історії про старі примірники, нові надходження, книжкові знахідки, які сам колись тут знаходив.

— Ти іноді тут працюєш? — наважуюсь озвучити сумнів, який точиться в мені з того моменту, як ми почали блукати книгарнею. Він аж надто добре тут усе знає — де яка книга, що й кому підійде.

— Так... тобто ні, — Микита проводить рукою по підборіддю, ніби виринає з думок. — Я працював тут, коли був студентом. Майже весь час навчання. Але з того моменту, як почав працювати в ІТ, приходжу рідше. Зазвичай — коли треба допомогти дідусеві: з меблями, полицями. Він у мене такий, знаєш... «я сам усе зроблю». Але спина вже не та, тож я намагаюся нав'язати свою допомогу, поки не наробив лиха.

Він усміхається, і в цій усмішці — щось дуже домашнє.

— А десь років п’ять тому бабуся з дідусем вирішили брати на роботу студентів, — продовжує Микита. — Щоб не все на собі тягнути. Тепер у них є допомога, а ще — більше життя в крамниці. Знайшли свій ритм, свій баланс.

— Ти виглядаєш дуже близьким з ними, — кажу тихо.

— Ближчим, ніж сам іноді вірю, — він трохи знижується голосом, але не ховає теплоти. — І це при тому, що я не був великим фанатом читання. До студентських років узагалі книжки мене не надто цікавили. Але майже все дитинство ми з сестрою й братом проводили тут. Саме через це з’явився той дитячий куточок, який ти бачила. Бабуся вирішила зробити його, коли ми лишалися тут на довгі години. Хотіла, щоб нам було цікаво.

Я дивлюсь на нього — і вперше відчуваю, що бачу не лише колегу з роботи, не лише саркастичного сусіда. А людину, що виросла серед книжок, серед тепла старих дерев’яних полиць і бабусиної турботи. Його спогади звучать як щось дуже цінне.

Я на мить замовкаю. Тиша затишна, наче вкриває нас м’якою ковдрою між високих полиць. Поруч із Микитою, у цьому місці, де повітря пахне папером і спогадами, хочеться говорити щиро.

— Мені трохи заздрісно, — кажу нарешті, ковзаючи пальцями по корінцях книжок. — У мене не було чогось подібного. Дитинство... можна сказати ще було спокійним. А потім постійні переїзди, нові обличчя. Я ніде не встигала пустити коріння. А тут... — киваю на полички, на світло вітрини, що падає на дерев’яну підлогу, — тут відчувається, ніби час трохи сповільнюється. І ти можеш просто бути.