Розділ 12. Ярослава

Прокидаюся близько десятої, коли сонячне проміння вперто пробивається крізь фіранки, заливаючи кімнату м’яким теплом. Воно давно вже намагається вирвати мене з обіймів Морфея, але я, як завжди, тримаюся до останнього. Я ніколи не була ранньою пташкою — і це не змінилося. Я люблю добряче поспати, особливо у вихідні, коли цілий день попереду. Нікуди не треба поспішати, ніяких справ, тільки лінивий, солодкий ранок.

Ледве виринаю з ліжка — і прямую до ванної. Проходячи повз кухню, тіло обпалює спогадами про вчорашній вечір. Рефлекторно торкаюся губ. Тих самих, які ще вчора цілував Микита. Вдруге. По тілу розливається тепло — глибоке, оксамитове, що проникає в кожну клітину. На вустах мимоволі з’являється щаслива посмішка.

Микита не тільки аналітичний геній, а ще й стратегічний спокусник, який тихо, але наполегливо викрадає мій спокій.

Було вже близько одинадцятої, коли ми попрощалися і він пішов до себе. Але той вечір залишився зі мною. Те, як він намагався запам’ятати кожну мою дію на кухні, ніби не в гостях був, а на кулінарному майстер-класі. І мушу сказати — в нього талант. Схоплює все з першого разу. А потім з таким задоволенням їв, що, здається, ще трохи — і він би застогнав від насолоди. Мій сусід виявився справжнім гурманом.

Після вечері ми разом помили посуд, а потім перемістилися у вітальню. Говорили про все і ні про що водночас. Микита ділився історіями з дитинства — яким був шустрою дитиною, як батьки через нього не раз сивіли. Зізнався, що ще зі школи знав — хоче в світ технологій. Закінчив магістратуру з комп’ютерної інженерії, змінив кілька компаній, поки не опинився в нашій. І вже п’ять років тут.

Він — старший у сім’ї. Має сестру й брата, обидва вже одружені й з дітьми. Посміхнувся і сказав:
— Цуценята обігнали старого пса.

Я дізналася частинку його життя. І відкрилася сама. Що теж росла з старшим братом. І те, як бігала за ним хвостиком, щоб взяв мене з собою. Затишна розмова, погляди одне на одного. Навіть не помітили, як вечір промайнув. І в якийсь момент в мені боролися два бажання: бути «поганою дівчинкою» і залишити його на ніч... чи бути чемною і дати йому піти. Чемна Ярослава перемогла. Не вчепилася йому в руку, як лінивець у гілку — хоча хотілося.

А ще Микита влаштував справжній допит. Не ухилишся. Питання — про побачення. Що люблю, що не сприймаю, які «табу», що захоплює. Він такий уважний до дрібниць... навіть нотував у телефон. Наче не побачення планував, а психологічну сесію.

Але до кінця нічого не видав. Тільки хитро всміхнувся. І з того моменту я згораю від цікавості.

Сьогодні на 15:00 я маю бути готова. Тоді й дізнаюся, що ж там за побачення придумав цей чоловік з синіми очима.

Виринаю зі спогадів. Приймаю душ, снідаю, і вмощуюся у своє улюблене крісло для читання. Поєдную приємне з корисним — і вбиваю час.

За книжкою години минають непомітно. Вже майже половина третьої. Пора. Витягаю з шафи ту саму сукню, про яку подумала ще тоді, коли погодилася на побачення. Легка, світло-зелена — вона ідеально пасує до кольору моїх очей. Грайлива й ніжна водночас. На тонких бретельках, з глибоким вирізом, вона облягає талію, а внизу м’яко розпадається хвилями.

Зверху — біла сорочка, зав’язана на талії. Підкреслює силует, але залишає легкість образу. Волосся заколюю з одного боку невидимками, перекидаючи через плече. Макіяж — мінімум. Легко підфарбовую очі, додаю блиск на губи.

Оглядаю себе в дзеркалі — і задоволено всміхаюся. Так, саме так я хотіла виглядати сьогодні.

У двері дзвонять. Я вже знаю, хто це. Хапаю сумочку, взуваю босоніжки — і відкриваю.

Навпроти мене — Микита. Його сині очі уважно ковзають по мені, зупиняючись на обличчі. Від його погляду серце раптом смикається.

— Ти неймовірна, — звучить його голос. — А ця сукня… Вона підкреслює красу твоїх очей.

Мені здається, щоки вкриваються рум’янцем.

— Дякую, — усміхаюся. — Ти теж виглядаєш чудово.

Ковзаю по ньому поглядом — із цікавістю й легким трепетом. Микита одягнений стильно й невимушено водночас: чорні класичні штани, біла футболка-поло, що м’яко облягає його плечі, підкреслюючи їхню ширину. На зап’ястку блищить механічний годинник, а образ доповнюють чисті білі кеди. Виглядає, ніби зійшов зі сторінки сучасного роману.

Наші погляди зустрічаються — довгі, уважні, оцінювальні. І водночас мовчазне визнання: ми обидвоє задоволені своїм партнером на цей день.

— Готова до пригоди? — першим порушує тишу Микита, і на його обличчі з’являється грайлива посмішка.

— А якщо скажу, що ні? — відповідаю з хитринкою, тонко жартуючи.

— Тоді тебе викраде великий, злий дракон і сховає у своїй печері так глибоко, що жоден принц не зможе тебе знайти, красуне, — грає бровами.

Може, я б і не пручалась, якби тим драконом був саме він…

— Що ж, не будемо дратувати дракона, — роблю театральну паузу, — поки що.

Швидко замикаю двері квартири й рушаю до ліфту, кидаючи через плече:

— Наздоганяй, драконе.

У відповідь чую тихий, приємний смішок, який сам мимоволі викликає посмішку на моєму обличчі. У два кроки Микита зрівнюється зі мною, і ми разом спускаємося донизу.