Розділ 11. Ярослава

Тепло повільно розливається в грудях, а десь у животі щось лоскоче так, що я не можу дихати спокійно. Ковзаю поглядом по його обличчю, намагаючись зрозуміти: це в нього новий стиль жартів чи він узагалі розучився жартувати?

Жодного натяку на іронію. Його уважний погляд пильно стежить за мною, ніби чекає, що я ось-ось спробую втекти. Але навіть якби хотіла — куди? Ми ж у моїй квартирі!

— Я не вимагаю відповіді прямо зараз, — його рука ніжно торкається моєї щоки, і я ловлю себе на тому, що насолоджуюся цим легким, водночас інтимним дотиком. — Мені й самому знадобився час, щоб усе усвідомити. Тому я не буду тебе квапити. Але водночас… я планую завоювати твою прихильність. І твоє серце.

Микита звабливо усміхається — і роздмухує полум’я всередині мене ще сильніше.

Ой, мамо, що ж зі мною коїться?..

Я поводжуся, як якась підлітка, якій уперше зізналися в симпатії за шкільним двором, а не як доросла двадцятичотирирічна жінка.

З усіх сил збираю себе докупи, вдихаю і тихим голосом кажу:

— Я… Мені справді потрібен час, щоб усе обміркувати. Але, Микито, — підводжу до нього очі, — ми ж колеги.

— Так, ми колеги, — спокійно підтверджує він.

— Це може ускладнити багато чого. Особливо зараз, коли ми працюємо в одній команді. Я навіть не знаю, чи компанія дозволяє службові романи, — нервово перебираю пальцями край його футболки, намагаючись заспокоїти внутрішню паніку.

— Прямих заборон немає, я перевіряв, — відповідає він рівним тоном. — Є етичний кодекс, але ти ж не підпорядковуєшся мені безпосередньо. Та навіть якби виникли нюанси — ми б з тобою знайшли рішення. Я в цьому впевнений.

— Що ж, одну проблему з голови знято, — бурмочу собі під ніс.

Микита усміхається й заправляє мені пасмо волосся за вухо — те саме неслухняне, що постійно вибивається.

— Підеш зі мною завтра на побачення?

— Так… тільки вдвох. Ти і я.

Побачення з Микитою — це щось новеньке. Все розвивається до смішного швидко, але… чому б і ні?

Було б брехнею сказати, що він мене не приваблює.

Я ніколи не дозволяла собі розглядати Микиту як когось більшого, ніж просто сусіда.

Але чому?

А, точно. Ще з тієї першої зустрічі, коли він прийняв мене за масажистку. І, головне, прокоментував мої форми. Не прямо, звісно, але достатньо прозоро, щоб я півдня носила в собі образу.

От тоді я й поставила внутрішній хрест: «Оце точно не мій тип».

А потім він став колегою. Техлідом. Людиною, яку поважають. Яка несе відповідальність, приймає рішення, бере на себе удари.

А ще він став… просто поруч. У кожному чаті, на кожному мітингу, у кожному поверненні додому.

Ніби фоном. Ніби стабільністю.

І я настільки до цього звикла, що навіть не помітила, як у ньому з’явилися риси, які хочеться розглядати.

Мені подобається, як він мислить. Як уникає банальних компліментів, але раптом видає щось щире й тепле — так неочікувано, що це б’є в саме серце.

Як може бути суворим на роботі — і таким ніжним у дотиках.

Ми живемо в одному будинку. Працюємо разом. Розв’язуємо одні задачі.

Я не з тих, хто кидається у стосунки з головою. І точно не з тих, хто змішує роботу й емоції.

Та здається, я вже не з тих, хто забороняє собі закохатися в когось, хто може розтрощити твій світ дощенту.

І все ж…

Я дивлюся на нього.

На очі, в яких немає тиску, поспіху чи вимог.

На усмішку, у якій — не тріумф, а терпляче очікування.

На пальці, що досі лежать на моїй щоці так обережно, ніби я зроблена зі скла.

І відчуваю — мені хочеться ризикнути. Хоча б зробити один крок назустріч.

Я глибоко зітхаю.

— Якщо я погоджусь… ти ж не будеш поводитися, як переможець?

— Ні, — м’яко відповідає він, а в його очах світиться впевненість, не гучна, але тиха й надійна. — Я буду поводитися як чоловік, якому просто пощастило, що ти дала йому шанс.

І хай йому грець, ця його усмішка… ще більше додає йому привабливості.

— То ідемо, — кажу з ледь помітною усмішкою, вловивши його реакцію.

— Ти не пошкодуєш. Це я тобі обіцяю, — ми вже стоїмо в обіймах одне одного посеред вітальні, і час ніби завмирає. В його руках — спокій і затишок, який не хочеться відпускати.

Цей момент перериває дзвінок у двері, що прорізає кімнату.

— Ти когось чекаєш? — Микита кидає погляд на вхід.

Я на мить розгублююсь, але потім пригадую: точно, це, напевно, кур’єр.

Неохоче виринаю з його обіймів і прямую до дверей.

— Це кур’єр, — кидаю через плече, намагаючись зібратись і хоча б на хвилину повернутися в реальність.