Розділ 10. Ярослава

Я вже сама не знаю, як маю поводитися біля цього чоловіка.

Він - ще та загадка з зірочкою для мого мозку.
Один момент — він цілує мене, притискаючи до машини, а наступний — копає ямки вздовж доріжки, наче нічого й не сталося.

І головне, мовчить, як партизан, що набрав води у рот. Хоч би словом омовився, що це в лиха було. А він нічого. Копає собі мовчки, посміхаючись сам до себе. 

Я вже навіть розглядала варіант, викликати йому швидку. Бо щось явно не так з Микитою, якого, я знаю.
Що взагалі в нього в голові твориться сьогодні?

Після того поцілунку все пішло, як у тумані.

Він мовчить. І я мовчу. 

Може, воно й на краще — вже майже завершили справу. Залишилось посадити останній саджанець.

Попри нашу мовчанку, яка, здається, міцніша за бетон, ми працюємо злагоджено. І десь глибоко в мені шкрябає тривожна думка: наші стосунки вже не будуть такими, як раніше. 
Та я відганяю її, як настирливу муху. 

Бо що сталося насправді? Просто поцілунок.
У світі щодня цілуються сотні, тисячі, мільйони людей — і що, кожен після цього впадає в шокову кому?

А така існує взагалі?
Спишемо це на теплий, вересневий день, на сонце, що напекло голову. Ну, з ким не буває.

Поки я впорядковую свої думки і утримую себе від того, щоб разом з цими садженцями і Микиту ближче до землі запхати, ми якось непомітно завершуємо посадку.
— Здається, все?

Невже я почула його голос?

Микита чухає підборіддя, переводячи погляд з мене на молоді деревця, що тепер рівненько тягнуться вздовж доріжки.
Киваю:
— Так. — Нейтрально кидаю, ніби, я тільки-що не ламала собі мозок всякими думками.

Озираюся і бачу, що сусіди вже теж завершили роботу.
— Йдемо? — питає він.
— Ага. Всі, здається, збираються біля під’їзду.

Ми мовчки складаємо інвентар і рушаємо до інших.
— Коли всі нарешті в зборі, — урочисто мовить голова ОСББ, — хочу щиро подякувати за спільну працю. Тепер можемо насолоджуватися чистотою й красою нашого будинку.

Люди посміхаються, перемовляються, задоволено кивають головами.
Я ж, скориставшись моментом, коли всі зайняті щасливим гомоном, тихенько прощаюся і майже тікаю додому — дуже вже кортить залишитися наодинці з думками, які б'ються в голові, мов кішки в мішку.

На півдорозі до ліфта помічаю Микиту — він саме повертає лопату Тарасові. Я, як метеор, мчу до ліфту і встигаю прошмигнути в останню мить, щойно двері мали замкнутися.
Полегшено видихаю і переводжу подих.
День був… інтенсивний, м’яко кажучи. 

Переодягнувшись у м’яку піжаму, швиденько складаю кошик з продуктами для доставки — ні моральних, ні фізичних сил іти до магазину вже немає.
Схиляю голову перед генієм, що вигадав сервіс доставки, — справжній рятівник людства.

Закінчивши з цим, пряму до спальні в пошуках книги, яку вже тиждень безуспішно намагаюся дочитати.
Ось і її зоряний час — нарешті, вона отримає шанс блиснути!

Берусь за неї і вмощуюся в улюбленому читацькому кріслі біля вікна у вітальні.
Я, до речі, мала неймовірне везіння вихопити це крісло на розпродажі онлайн — за смішні гроші. Ще місяць після того ходила й пишалася собою, мов кіт із мишкою в зубах. Ну, бо справді — знайти таку красу за таку ціну? Я — великий молодець.

Не встигаю навіть відкрити книгу, як квартиру прорізає дверний дзвінок.
Серце здригається й злітає десь у горло.
Тільки двоє можуть зараз стояти під моїми дверима. І я глибоко сумніваюся, що це кур’єр з доставкою.
Лишається один варіант.
Микита.

Цілий день мене ігнорував, щоб зараз просто за'явитися до моєї квартири. 

Спокійно, Ярославо.

Не показуй жодних знаків, що тебе це турбує. 

В закутках моєї свідомості, я чудово розумію, чого він тут. 

Глибокий вдих, видих.

Візьми себе в руки, дівчино!

Повільно кладу книжку на столик, підіймаюся і йду до дверей. Відчиняю.

— Можна? — питає він не таким впевненим голосом, як зазвичай.
Мовчки киваю й відходжу вбік, дозволяючи йому зайти.
Проводжу його у вітальню.

— Ого, немало, — напівжартома коментує Микита, розглядаючи мої полиці з книжками.

— Трохи є, — лагідно усміхаюся. 

Я завжди пишалася своєю бібліотекою. Вона з’їла купу часу й грошей, але кожна книжка тут — моя гордість.

— Ти можеш відкрити власну книгарню, — примружено усміхається він.

— Не думаю, що змогла б. Я занадто ревно до них ставлюся. Моя родина завжди підсміюється, що я з ними, як із дітьми.

— Добре, занотую собі: до книг не наближатися в твоїй квартирі. Інакше — судовий позов, — підморгує.

Ми стоїмо посеред моєї вітальні. І хоча говоримо про книги, обидвоє розуміємо, що це лише відтягування неминучого.

Я мимоволі оглядаю Микиту. Він уже встиг переодягтись у домашній одяг. Білосніжна футболка з написом «Я програміст, а не рятівник мікрохвильовок» викликає посмішку. Його піжамні штани розмальовані кодом і алгоритмами — типовий Микита.
Його волосся скуйовджене, погляд задумливий — зупинився десь за вікном.
А я чомусь дивлюся на його губи. На ті самі губи, що ще кілька годин тому притискалися до моїх. На вигляд — шорсткі, а на дотик — ніжні й трепетні.