Розділ 9. Микита

Я… я насправді поцілував Її?

А щоб ти скис, Микито!

Чим ти, бляха, думав, га? Цілувати Її — отак, серед парковки, перед цілим світом. Без жодного попередження. Без дозволу.

А ще цікавіше — чим думала вона, коли замість того, щоб дати мені ляпаса (якого я, до речі, заслужив), вона… притислась ближче? Не відштовхнула. Не втекла.

Це ж не був якийсь хитрий хід, не спланована провокація. Я просто... не втримався.

Хотів лише трохи її підколоти. Подразнити, бо вчора вона втекла — як тінь, коли тільки між нами почало іскрити. Та тільки от... подразнив сам себе.

І програв у грі, де суперником був я сам. І моє довбане бажання.

Бо що приховувати — я хотів Її поцілувати. Ще вчора. Коли вона стояла переді мною, червона як мак, із тими своїми великими очима, що ковтали мене поглядом. Коли облизала губи, а її рожевий язичок — швидко, ненароком — вислизнув назовні...

Чорт, навіть зараз від спогаду в штанях знову тісно.

Але ж вона тоді втекла. Залишила мене стояти посеред коридору з відкритим ротом і дурнуватим серцем, яке билося, як навіжене.

А сьогодні… сьогодні мені перемкнуло. Бо ці її очиська — зелені, блискучі, з блискавками всередині — ніби пролізли мені під шкіру.

Її дихання — швидке, нерівне — я відчував кожною клітиною, коли вона була так близько. І її зізнання… що мій поцілунок їй, виявляється, зовсім не огидний. А навпаки.

От мені і зірвало дах остаточно.

А бабця Ліда повернула його назад, зловивши нас за поцілунком.

Я помічаю, як Ярослава досі стоїть біля машини, притискає пальці до губ і виглядає так, ніби щойно побачила щось неземнне… або отримала удар блискавкою. 

Хоча, судячи з того, як вона відповіла на поцілунок, це скоріше розряд приємного струму.

Витягаю саджанці, намагаюся не посміхатися занадто самовдоволено, але, чорт забирай, ця дівчина таки вміє розбити всі мої плани, а потім ще й змусити мене їх переосмислювати.

— Наздоганяй, Лисичко! — кидаю через плече і пряму прямісінько на ділянку, мов нічого такого й не сталося.

Кілька секунд чую тільки тишу позаду. А тоді — тихі, швидкі кроки. Вона. Оговтується.

— Ярославо, — звертаюся, навіть не обертаючись, — якщо ти будеш так довго переварювати поцілунки, нам доведеться садити ці дерева до зими. І я наступного разу двічі подумаю, коли тебе цілуватиму.

— Та іди ти, Микито, — випереджає вона мене, вихоплюючи з рук деревця. — Ніякого наступного разу не буде!
Я аж сюди чую, як вона шепоче прокльони в мою сторону.
— Ну-ну, побачимо! — кричу їй у спину.

Вона тільки й робить, що фиркає в мою сторону.

А чи буде наступний раз?

Я не можу викинути з голови відчуття її губ. Теплих, м’яких. І те, як у мене щось стиснулося під грудьми — десь там, де зазвичай тільки кавовий автомат, дедлайни й таски в трекері. А тепер… щось нове. Непередбачуване.

І, знаєте, я вже сам не впевнений, що це просто фізичне бажання.

— Але й довго тобі це часу зайняло, дружок, — як грім серед ясного неба з’являється біля мене бабця Ліда.

Я мало не відскочив з несподіванки. Вилаявся подумки.
Що в біса коїться з цією жінкою сьогодні? Завжди спокійна, усміхнена, така собі бабуся з пиріжками — а зараз більше схожа на кримінального авторитета, що крутить якісь схеми й торгує кокаїном десь на чорному ринку.

— Що? — витріщаюсь на неї.

— Я про поцілунок, — пояснює вона тоном, ніби говорить не з дорослим чоловіком, а з п’ятирічним. — Я вже думала, ти так і не наважишся. То тепер можна вас привітати з Ярославою?

Вона дивиться в бік Яри, яка енергійно розкладає деревця, намагаючись не глянути в мій бік.

— Що? З чим?

— З початком стосунків, як з чим, Микито, — усміхається до мене змовницьки.

Ця жінка — просто феномен. Виявляється, вона тільки прикидалася овечкою. А всередині — вовк. Ще й в додаток стратег з досвідом.

— Ні, ми не зустрічаємося, — кажу твердо.

— Тобто ти хочеш сказати, що поцілував дівчину і не збираєшся брати за це відповідальність?

Ого. Це вже заявочка.
— Я все розумію, щиро вас поважаю. Але мені здається, ви трохи не в свої справи вмішуєтеся, — намагаюся якомога ввічливіше остудити запал бабці.

Ще трохи — і мене, як у середньовіччі, примусять одружитися через "осквернену честь дівчини".

— Свої, не свої... Ви всі такі чоловіки! Закрутити дівці голови, а відповідальність взяти - то шукай вітер в полі — впирається руками в боки і дивиться на мене, як сувора вчителька на школяра, що спіймали на прогулах. — Микито, навіть не смій заперечувати, що Ярослава тобі подобається. Ти вже цілий рік пускаєш на неї слинку!

Відкриваю рота, щоб щось заперечити, але вона навіть не думає зупинятися:

— І не бреши мені просто в очі. Ти думаєш, я не бачу тієї хімії між вами? Як ти кожного разу, коли вона повертається пізно додому, сидиш, як вірний пес, і чекаєш, поки її світло в вікні не загориться, щоб переконатися, що вона ціла і здорова дісталася додому?