Техлід з квартири навпроти

Розділ 8. Ярослава

 

Прокидаюся рівно з першим дзвінком будильника — нав’язливого, як совість, коли спізнюєшся. Дев’ята ранку. Спати більше не можна.

Зі стогоном незадоволення й сонливості виповзаю зі свого теплого лігва й плетусь у ванну. Повіки важкі, мов свинцеві — ніяк не звикнуть до ранкового сонця, яке зухвало проривається крізь вікна вітальні. Вчора забула зашторити. Класика.

У ванній приймаю душ — той самий, що бадьорить не тільки тіло, а й настрій. Чищу зуби, розчісую волосся і мчу до кухні — ставити чайник.

Колись, як більшість людей, починала свій день із кави. Запашної, терпкої, магічної. Але, на жаль, попри мій ще не надто поважний вік, серце вирішило піти проти мене — пришвидшене биття, стрибки тиску. Усе через каву. Довелося капітулювати й перейти на зелений чай.

Хоча… бувають дні, коли я зраджую своєму новому режиму. Кав’ярня біля будинку продає таку спокусливо-смачну каву, що гріх не піддатися. На щастя, моє серце цю маленьку капость зазвичай прощає. Мабуть, думає: «А що вже з нею зробиш…»

Швидко заварюю чай, витягую щось солоденьке — і сніданок готовий. Так, я знаю, що дієтологи не рекомендують починати день із солодкого. Але — по-перше, їх тут немає. По-друге, сьогодні субота. По-третє, за п’ятнадцять хвилин я маю бути під під’їздом і важко працювати. Потрібен енергетичний запас.

Після сніданку натягаю робочий комбінезон, який привезла від батьків. Я в захваті від нього, особливо від кишень. Їх неймовірно багато. І всі — рожеві. Відчуваю себе Барбі. Барбі на суботнику.

Наостанок — бандана, зручні кросівки — і я зачиняю квартиру. Погляд сам тягнеться до сусідських дверей. Спогади, які вчора так старанно заштовхувала в найглибші закутки свідомості, виринають із силою цунамі.

Обличчя заливає фарба. Цікаво, Микита вже вийшов? Чи ще вдягається?..

На думці — картинка: він у рушнику. Мерщій, Яро, стряхни цю дурню з голови. Тобі ще людей сьогодні бачити. Мати сексуальні фантазії про сусіда — це вже занадто.

Я стрімко йду до ліфта, щиро сподіваючись не перетнутися з Микитою. Може, він проспав. А може, його викрали інопланетяни. Чи цигани. Хто завгодно — аби тільки врятував мене від його пронизливого погляду. Після вчорашнього мені якось… ніяково.

Під під’їздом вже зібралася групка людей. Бачу бабусю Лідію — вона живе на нашому поверсі. А ще — сімейну пару знизу, Наталію та Мирослава, з їхніми верткими дівчатками, Маринкою і Яринкою. Далі — Андрій, студент, що знімає квартиру поверхом вище. Привітний хлопець — завжди вітається, навіть допомагав мені якось із сумками, коли ліфт зламався.

І ще кілька сусідів, обличчя яких я ледь пригадую.

Серце бухкає, поки я нишпорю поглядом у натовпі — шукаю конкретне обличчя. Його немає. То я зітхаю — чи то з полегшенням, чи з розчаруванням.

— Доброго ранку, — вітаюся з усіма. Ми чекаємо інструкцій від голови ОСББ, Тараса. Чоловік за п’ятдесят, живе на три поверхи нижче — ми рідко бачимося.

— Дорогі сусіди, десята десять на годиннику. Думаю, всі, хто мав прийти — вже тут, — промовляє Тарас. — Отже, до справи! Сьогодні маємо чималий список завдань: пофарбувати стіни в під’їзді, лавочки, покосити газони й посадити саджанці.

Саджанці — наша спільна ініціатива. Хотіли більше зелені та тіні влітку. Тож скинулися й закупили.

Тарас ховає список, починає формувати групи. Кожному — своя ділянка відповідальності. Залишилися тільки я, Андрій і бабуся Лідія.

— Є ще два завдання: почистити квітник біля будинку і посадити саджанці, — задумливо чухає підборіддя Тарас.

— Я візьму квітник, — м’яко всміхається бабуся Лідія.

— Добре. Тоді Ярослава з Андрієм — за саджанці, — вирішує Тарас.

А початок, як на диво, непоганий. Я з Андрієм перезираюся, посміхаємося. Я вже хочу запитати, де ті саджанці й що нам потрібно, коли чую:

— О, Микито, ти вже тут! — озивається Тарас. — Швидко ти впорався!

Я різко обертаюся. На парковці біля машини стоїть Микита й наближається до нас. Серце в грудях гупає, як в барабан. Усе, день без пригод не вдався.

Кажуть же — не поспішай бігти поперед батька в пекло…

Він підходить ближче, я відчуваю, як пітніють долоні. Що робити? Сказати «привіт»? Зробити вигляд, що нічого не було? Або, чого доброго, кинутися в обійми й втулити носа в його шию, аби знову вдихнути його аромат?..

Зупинись, Яро. Ти геть з глузду з’їхала.

— Та що там — туди й назад. Продавець виявився класним чоловіком, ще й знижку дав, — каже Микита, простягаючи Тарасові білий конверт. — Тепер матимемо невеликий резерв на майбутнє.

— Прекрасна новина, — плескає його по плечу Тарас. — Ми вже розподілили групи. Ти з Ярою й Андрієм — на саджанці.

Я зустрічаюся з ним поглядом — і відчуваю, як електричний струм пробігає по спині. Він усміхається. Задоволено. Я ковтаю клубок у горлі.

Може, хоч Андрій трохи врятує ситуацію. Ми ж не самі.

Та раптом подає голос бабуся Лідія:

— Я тут подумала… мені самій буде важко. Я вже не вісімнадцятирічна, тому вдячна була б за поміч.

О! Можливо, мене таки врятують! Я вже готова бігти її обіймати та розціловувати, як вона руйнує мої надії вщент:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше