Техлід з квартири навпроти

Розділ 6. Ярослава

Тепер

Швидко добираюся до офісу, бо запізнюватися катастрофічно не хочеться.
Особливо не сьогодні — попереду загадкова зустріч із босом.
Чому загадкова? О, це гарне питання.
Бо я також не маю жодного уявлення, про що йтиметься. Просто отримала листа на електронну пошту з вимогою бути присутньою. І — жодних деталей.

— Доброго ранку, — вітаюся, коли заходжу до конференцзалу. Очима одразу ж пробігаюся по зібраних тут колегах.
Ого, щось незвичне. Помічаю *фулстек-розробника Андрія, *дизайнерку Катерину та…
Ася? І вона тут?

Ася — це *тестувальниця з технічного відділу. Ми познайомилися ще на першому спільному тімбілдингу. Як з’ясувалося згодом, ми влаштувалися на роботу з різницею в тиждень.

Відтоді тримаємося разом. Вона — моя людина в цьому хаосі світу IT. І автоматично найкраща подруга.

У голові миттєво зринає спогад, як мій семирічний племінник навчає мене, що правильно казати "бесті".
Бо слово "подруга" — це вже олдскульно. Тобто стара школа.
Щось мені підказує інтуїція, що не лише школа тут застаріла.

— Доброго, — відгукуються кілька голосів.
— І нічого не хочеш мені сказати? — падаю на вільний стілець біля Асі й одразу заходжу з козирів.
— Сказати що? Що ти забула поділитися тим, що тебе запросили на загадкову зустріч? — відбиває вона мою атаку та запускає контратаку.
— Гаразд, нічия, — підморгую їй.
— А, може, ти вже в курсі, чого саме нас зібрали? — запитую з цікавістю, окидаючи поглядом команду.
— Єдине, що відомо, — озивається вона, — це щось пов’язане зі створенням нової команди для розробки застосунку. Бо щойно перед приходом я натрапила на боса, і він у двох словах обмовився. А решта — поки невідомо.
Вона знизує плечима і переводить погляд на двері, які саме в цей момент відчиняються.

До зали заходять Анатолій — наш шеф, Владислав — *продакт-менеджер, і...
Микита? Я здивовано примружую очі.
— А він що тут забув?
Ася якось дивно на мене подивилась. Ніби я запитала щось неймовірно очевидне, і тільки повна дурепа не знала б відповіді.
Хоча, погане питання — він же техлід.
Микита, відчувши мій погляд, підморгує.
— От засранець! Ледь не запізнилася через нього, а він ще й підморгує!

— Добрий день усім, — починає Анатолій, проходячи до столу. — Дякую, що знайшли час. Розумію, ця зустріч виглядає спонтанною, і ви не знаєте, чому ви тут. Тож одразу поясню.
У залі западає тиша.
— Тиждень тому на раді директорів виникла ідея створити новий *застосунок. Але цього разу — щось зовсім інше, ніж ми зазвичай розробляємо. Ми хочемо створити застосунок для закоханих пар.

— Для закоханих? — перепитує Андрій.
— Саме так, — підтверджує Анатолій. — І ви, мабуть, запитаєте, чому саме такий проєкт? Справа в тому, що річниця компанії збігається з Днем закоханих. Це чудова можливість зробити щось особливе — і для користувачів, і для нашого бренду. З одного боку — даруємо щось корисне, з іншого — підсилюємо репутацію, залучаємо нову аудиторію та підтримуємо лояльність клієнтів. Саме тому вирішили створити окрему команду. І ви — її потенційні учасники.

Шеф переводить погляд на нас, даючи час осмислити сказане.
Мій мозок одразу прокручує цю ідею. Непоганий маркетинговий хід, як на мене. Одним пострілом — двох зайців.

— Це буде суто тимчасовий проєкт чи довгостроковий продукт? — запитує Ася.
— Тимчасовий, — відповідає Анатолій. — Ви матимете два тижні, щоб передати обов’язки колегам, а після завершення розробки повернетеся до своїх команд.
— А що саме ми маємо створити? — цікавиться Катерина. — У вас уже є якесь бачення?
— І ось тут найцікавіше, — усміхається Анатолій. — Ми хочемо, щоб ідею ви вигадали самі.
— Чудово, — бурмоче Андрій. — А межі проєкту є? Чи це може бути будь-що?
— Звісно, є рамки, — погоджується шеф. — Головне, щоб застосунок був корисним для пар і реалістичним у межах наших часових та технічних можливостей.
— І як ми маємо це вирішити? — цікавиться Ася.
— Почнемо з брейншторму, — бере слово Владислав. Я краєм ока помічаю, як він скоса поглядає на Асю. Напруга між ними — ледь не фізична. Вони завжди мовчки змагаються, наче хто кого переграє. Кожна їхня зустріч перетворюється на холодну війну з сарказмом. А чому так - то вже якась каламутна історія. — З понеділка ми почнемо щоденні зустрічі. Кожен може запропонувати свою ідею, і на основі цих пропозицій вирішимо, що будемо розробляти.

— Тобто просто зараз ми маємо вирішити, чи погоджуємось на проєкт? — уточнюю я.
— Саме так, — киває Анатолій. — Микита і Владислав уже дали згоду. Чи готові ви також приєднатися? Чи, можливо, є питання?

Настає тиша. Кожен із нас роздумує.
Хтось наполегливо намагається пропалити мені дірку в спині поглядом — звісно, це Микита!
Затримую увагу на його самовдоволеній фізіономії. По виразу обличчя читається: “Попалась, Ярославо. Я тебе й тут наздогнав.”
Не скажу, що ми вороги, але й друзями нас не назвеш.
Ми просто сусіди, які працюють в одній компанії. А тепер ще й в одній команді.

— Інформацію про всі процеси буде надіслано на пошту, — додає Анатолій, і я повертаюся до реальності. — Якщо погоджуєтесь, з понеділка починаємо роботу. Ну що, ви з нами?
Я переводжу погляд на колег. Хто скаже перше слово?

— Ми згодні, — вирішує за всіх Ася. І коли бос дивиться на мене, я киваю на знак згоди.
— Я теж за, — спокійно додає Андрій.
— Я погоджуюся, — впевнено озвучує Катерина.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше