Розділ 5. Ярослава

Стою перед скляними дверима нового офісу, глибоко вдихаючи. Приїхала раніше — не через надмірну старанність, а радше через страх спізнитися й залишити про себе хибне враження.

Збираюся з духом і заходжу всередину. Просторе приміщення, мінімалістичний інтер’єр, свіже повітря й аромат кави. Добрий початок.

Помічаю дівчину за рецепцією й одразу прямую до неї.

— Доброго ранку, я — Ярослава Скринко. Переведена з Тернополя, тімлід відділу маркетингу, — ввічливо усміхаюся.

— Доброго ранку! Приємно познайомитися. Я — Діана, офіс-менеджерка. Ми вже вас чекали, — вона приязно тисне мені руку. — Ходімо, покажу офіс?

Киваю. Ми рушаємо.

— У нас три поверхи, — пояснює дорогою. — На першому — рецепція, маркетинг, продажі, HR, фінанси та операційний відділ. На другому — кухня, переговорні, лаунж-зона, конференцзал. А третій — технічний відділ. Його ми, знаєте… трохи ізолювали.

— Ізолювали? — підозріло звожу брови.

— Та-а, там іноді спалахує справжня війна між розробниками, дизайнерами й тестувальниками. Краще не потрапляти під роздачу, — підморгує.

— Добре, візьму це до уваги, — сміюся.

Після короткої екскурсії ми заходимо до HR-відділу, де мене зустрічає усміхнена жінка.

— Вітаю, я Тетяна, з віділу кадрів. Ви — Ярослава?

— Саме так. Дуже приємно.

— Взаємно. Тоді ходімо оформимо всі папери — і вперед, підкорювати вершини!

Паперова бюрократія займає трохи більше години. Нарешті я на своєму новому робочому місці. Встигаю розкласти канцелярію, перекинутися кількома словами з колегами, як отримую запрошення на загальний мітинг.

Сідаю в конференцзалі, поруч із людьми, з якими ще вчора навіть не була знайома. Шеф розповідає про результати кварталу, а потім передає слово техвідділу.

— Далі — презентація від технічного ліда лінійки, Микити Градового.

Я відриваю погляд від блокнота. І не можу повірити власним очам. Невже світ наскільки тісний.

 На сцені з’являється... Мій новий сусід.

— Доброго дня. Сьогодні коротко розповім про оновлення внутрішнього застосунку для комунікації, — говорить він упевнено й спокійно.

Справді? Техлід?

— З’явилася нова функція — тімбілдинг-івент. Кожен працівник може подати ідею для спільного відпочинку. Наприкінці місяця відбудеться голосування — і переможну ідею реалізуємо.

Серед присутніх з’являється легкий гул схвалення, хтось навіть плескає в долоні. А я ледь стримую сміх.

Невже він, над ким вчора невдало пожартували друзі — техлід?

Коли презентація завершується, слово знову бере шеф:

— І насамкінець хочу представити нашу нову тімлідерку маркетингового відділу — Ярославу Скринко.

Я підіймаюся, виходжу вперед, ловлю кілька зацікавлених поглядів. І один шокований.

— Ти?! — лунає знайомий голос.

Обертаюся. Микита дивиться на мене так, наче побачив привид.

— Микито? — удавано здивовано підіймаю брови.

— Ви вже знайомі? — цікавиться шеф.

— Ми сусіди, — відповідаю спокійно й невинно. — Познайомилися вчора.

— Світ, як завжди, тісний, — бурмоче він собі під ніс.

Я коротко презентую себе колегам, а вже після зустрічі він підходить до мене.

— Значить, ти маркетингова стратегиня, а не масажистка з вправними руками? Я розчарований.

—— Зате я вмію тримати секрети. Можеш бути впевниний, що ніхто не дізнається про… твою любов до особливих іграшок, — жартую та підморгую.

  — Дуже щедро з твого боку. Але пам’ятай — це    працює в обидві сторони. Інакше вся компанія дізнається, що твоя перша взаємодія з місцевим техлідом відбулася з коробкою іграшок у руках.

— Тоді у нас один на двох з’явився секрет. Який ми домовимося взяти з собою в могилу. Чи не так?, — обертаюся до нього і уважно вдивляюся в його сині очі. 

Так, я ще вчора помітила, що в цього чоловіка нейморні сині очі, в які можна заглядати вічно. 

Вони нагадують мені літнє небо після зливи.

Пригадую собі, що я здається десь читала, що люди в кого синій колір очей - непоправні романтика, ще й до всього того, сентиментальні.

Цікаво, чи цей синьоокий, що пильно обводить мене поглядом – також романтик?

— Так, так. А в честь домовленості, пропоную клятну на мізинцях. Розумієш, офіціальність має бути присутня. Ми ж дорослі люди з тобою, чи не так?, — і простягає до мене свій мізинець з широчезною посмішкою. 

Так, щось я на дев’яносто дев’ять відсотків погоджуюся, що він ще той романтик. Як то кажуть, нутром чую. А воно мене рідко підводить.

Я лише посміхаюся і простягаю свій.