Розділ 3. Ярослава

Рік тому
— Ну нарешті! — зітхаю, задоволено оглядаючи полиці. Усі книги на місці, ідеально розставлені — саме так, як я й уявляла, коли вперше зайшла до цієї просторої вітальні. Ще один пункт у списку справ виконано.

Місяць тому я отримала підвищення. Разом із ним — зміну локації, як своєрідний бонус. Мій попередній офіс був у Тернополі, де я прожила останні три роки. Але коли з’явилася можливість очолити відділ маркетингу в Івано-Франківську, я довго не вагалася. Кар’єрне зростання, новий виклик, нові можливості — як можна було відмовитися? Тим паче, я родом з Франківщини, і думка повернутися ближче до дому лише додавала рішучості.

Останній місяць пролетів у вирі справ: передача обов’язків, завершення проєктів, пошук житла. На щастя, колега з відділу рекрутингу порадила знайомого рієлтора — і вже за кілька днів я переглядала варіанти квартир. Вадим, рієлтор, показав мені першу ж квартиру — і я одразу зрозуміла: це те, що треба. Простора, світла, затишна, ще й у тихому районі та близько до нового офісу. Ми навіть не розглядали інших варіантів — я без вагань підписала договір оренди.

І ось я тут, майже облаштована, з останньою коробкою книг. Час би вже й повечеряти. Але, підійшовши до кухні, відчуваю якесь дивне відчуття. Чогось не вистачає…

Мій погляд ковзає кімнатою й нарешті зупиняється на великій картонній коробці з написом «Стіл». Твою ж… Я зовсім забула, що ще не зібрала кухонний стіл! А отже, вечеря поки що відкладається.

— Гаразд, нічого страшного, — бурмочу собі під ніс. — Це ж не складно… якщо знайду викрутку.

П’ятнадцять хвилин пошуків перетворюються на справжню експедицію. Я заглядаю у кожну шухляду, перебираю всі можливі місця — але викрутки ніде немає. І тут згадую: перед від’їздом я позичила її сусідові, а він так і не встиг повернути.

Отже, мій єдиний шанс — сусіди.

Зітхаю, хапаю худі й вирішую: що ж, знайомство з сусідом — так знайомство...

Постукала у двері. Жодної відповіді. Уже хотіла розвертатися, як рвучко відчиняються двері. Переді мною з’являється високий, симпатичний хлопець у домашньому халаті, який, здається, натягнув на себе похапцем. Він зупиняється, примружується й без роздумів випалює:

— Не так я тебе собі уявляв, — його очі оцінювально пробіглися по мені, а потім він ледь помітно знизав плечима. — Щось ти не дуже схожа на людину азійської зовнішності, але це не принципово. Заходь швидше.

Я кліпнула. Один раз. Другий. Мій мозок намагався осмислити те, що щойно почув.

— Перепрошую, що ви маєте на увазі — «не так я тебе уявляв»? — мій голос звучав більш напружено, ніж я очікувала.

— Ну, я думав, ти будеш нижча, з іншими пропорціями… і взагалі іншою, — спокійно відповів він, ніби це була звичайна розмова.

— Іншою? — перепитала я, намагаючись осягнути всю абсурдність ситуації.

— Та не переймайся, — продовжив він, зітхнувши. — Як я вже казав, зовнішність — не головне. Головне, щоб у тебе були вправні руки. Ось вони тобі точно знадобляться.

У мене ледь щелепа не відвисла.

— Ви, часом, не вдарилися головою? — повільно запитала я, переводячи погляд на його розпатлане волосся.

— З головою в мене все гаразд, — видихнув він. — А от зі спиною — ні. Саме тому ти мені й потрібна. А ти замість того, щоб братися до справи, стоїш і гаяш мій час. А час — це гроші. Тож заходь швидко. Не буду ж я на порозі знімати халат — все вже підготовлено. Олійка на столі, тож давай не зволікати.

Я не одразу усвідомила, що він щойно сказав.

— Що? — тільки й змогла видихнути.

— Ти ж на масаж, так? — хлопець дивився на мене так, ніби я була трохи… тупуватою.

Моя рука інстинктивно стислася в кулак.

— Оце вже всі межі перейдено! — роздратовано схрестила руки на грудях. — Я, звісно, не очікувала теплого прийому, але й не думала, що мені нахамлять щодо зовнішності і ще й за ескортницю сприймуть! Не за ті частини тіла хвилюєтесь — краще б голову детальніше перевірили!

Я повернулася на підборах і з грюкотом зачинила двері своєї квартири.