— Доброго ранку, красуне-лисичко! Вже нарешті повернулася додому? — лунає за спиною знайомий голос, дзвінкий і надто веселий для восьмої ранку.
Цей голос я б упізнала навіть уві сні. Він — як кава з кардамоном, яку я обожнюю.
Я щойно з відпустки, ще навіть не встигла змиритися з думкою, що замість тиші села тепер знову — Микита.
— І тобі доброго ранку, Микито, — відповідаю, не обертаючись, — здається, ти трохи переплутав. Це ти в нас — Лис Микита. Хіба ні?
— Чого це раптом?
— А ти що, не дивився казку про нього?
— Ні, щось не згадаю, — знизує плечима так щиро, що хочеться посміхнутись. Але стримуюсь.
— Ну то подивись. Там головний персонаж — Лис Микита. Вилита копія тебе: хитрий-прехитрий хвалько з бездонним запасом самовпевненості.
— Ауч! — театрально хапається за серце. — Це було жорстоко!
— Думаю, це було правдиво. І взагалі, серце з лівого боку, — скептично піднімаю брову.
— А ой, буває, — знизує плечима, все ще тримаючись за груди. — То, може, покажеш мені, де саме воно знаходиться? — підморгує і нахабно переводить погляд нижче.
— Звісно, бо більше мені нема чим зайнятись, як показувати фетишистам “серденька”, — бурмочу й розвертаюсь до ліфта, який якраз відчиняється.
Микита заходить услід за мною. Чомусь упевнено натискає на кнопку першого поверху, ніби керує не лише ліфтом, а й моїм життям.
— По-перше, я не фетишист, а естет, — сміється. — А по-друге, ми не бачилися два тижні. Невже ти зовсім не скучила?
— По-перше, з якого це часу фетишисти стали називатися “естетами”? — поглядаю на нього з легкою посмішкою. — А по-друге… — роблю задуманий вигляд, грайливо торкаючись пальцем до губ. — Ні. Зовсім не скучила.
Оглядаю його з голови до п’ят. Білі кросівки, джинси, чорна футболка, і — найгірше — та самовдоволена усмішка. Ліфт зупиняється, я виходжу першою.
Майже дійшла до своєї машини, як раптом...
Чиясь рука обіймає мене за талію. Тепле дихання торкається мого вуха.
— Лисичка має гострий язичок... Мені це подобається.
Голос Микити тихий, хриплуватий, майже шепіт.
— Впевнений, що на смак він із нотками перцю.
Я завмираю, мов під напругою. Очі лізуть на лоба.
Він продовжує:
— І не будь такою кусючою.
Із посмішкою відпускає мене та неквапом іде до своєї машини.
Я вдихаю, видихаю. Потім — вибухаю:
— Це вже занадто, Микито! — кричу йому вслід. — Ще раз наблизишся до мене зі своїми руками — не ручаюсь за себе! Клянуся, ти обов’язково зустрінешся з травматологом!
Він обертається, посміхається — спокійно, грайливо, так.
— Ще побачимо, мала. Хто з ким зустрінеться — я з травматологом, чи твої твій гострий язик з моїм…
— Ах ти ж, збоченцю! — кидаю в обличчя йому.
І вже коли він сідає в машину, його сміх, нахабний і розкутий, ще довго лунає в моїх вухах.
Серце калатає. Ні, не від флірту. Від злості. Ну, мабуть…
Що це було, взагалі?!
Хтось точно наворожив на мене. Бо інакше як пояснити, що цей химерний, самозакоханий техлід* лізе до мене фліртувати? Чи він за мій від’їзд винайшов еліксир сміливості і випив його?
Заспокойся, Ярославо. Зараз не час думати про нього, — намагаюся дихати рівно, стискаючи кермо. — Треба їхати. Робота. Офіс. Кава. Звіти.
Але в голові вже крутиться інша думка.
Ота перша зустріч.
Той день, коли ми вперше зіткнулися.
Та абсурдна зустріч, яка запам’ятається до кінця життя…
*Техлід (Tech Lead) – це ключова професія у сфері інформаційних технологій, яка являє собою унікальне поєднання технічної експертизи та лідерських якостей. Technical Leader – це не просто просунутий програміст або інженер – це професіонал, який стоїть на стику технічних і управлінських аспектів IT-проектів.
#10607 в Любовні романи
#2174 в Короткий любовний роман
#3294 в Різне
#1140 в Гумор
Відредаговано: 01.06.2025