Розділ 1. Микита

— Мамо, будь ласка, ще раз повторюю: ні, я не з тих, про кого вам нашіптує тьотя Люба, — озираюся квартирою в пошуках свого світшота.

— Знаєш, сину, зараз у світі таке діється, що ми з батьком почали тривожитися й вирішили все ж перепитати. Враховуючи, що тобі вже тридцять, а ти досі сам… — чую, як мама полегшено зітхає на тому кінці телефону. — Микито, я не хочу тебе квапити, але ми з татом не вічні. Нам теж хочеться знати, що ти щасливий, як твій брат і сестра. Щоб ми могли бути спокійні. Ти ж розумієш?

Я мовчки зітхаю, уявляючи, як мама вигинає брову — ту саму, що в дитинстві вимагала правди одним лише поглядом. Знаю її напам’ять. Вона сидить із телефоном у руках, пильно в нього вдивляється, чекає на відповідь.
Але справа в тому, що я вже не дитина.

— Так, мамо, розумію, — кажу тихо, втомлено. — Скоро влаштую кастинг на конкурс "Невістка для Градового" і надішлю вам анкети найперспективніших кандидаток. Проблема лише в тому, що самих кандидаток ще немає. А на пошуки немає ні часу, ні особливого натхнення. Та якщо серйозно, мамо… Моє особисте життя — моя особиста справа. Я сам з цим розберуся.

От хто просив тьотю Любу розповідати на всю округу ті дурниці? У неї самої є неодружений син — старший за мене на п’ять років! Я ж не лізу до неї зі своєю «турботою». 
Але вона, чомусь, вчепилася саме в мене — і тепер наганяє батькам всякі небилиці. 
А вони, хоч і не дурні люди, все одно чомусь пускають її до свого дому.

— Микито, ти ж не нам невістку шукаєш, а собі дружину… От завжди ти все переводиш у жарт. Я ж хвилююся за тебе, — мамин голос м’який, але в ньому вчувається втома.
— Усе під контролем, мамо. Справді. Тому, будь ласка, не переймайся. І... не впускайте більше тьотю Любу. Люблю вас, — кажу, намагаючись якнайделікатніше завершити цю розмову.
Нарешті знаходжу світшот — спокійно висів у шафі. Як я його не помітив раніше, загадка.

— Ой, Микито, Микито... — зітхає мама. — І ми тебе любимо. І запам’ятай: на Різдвяні свята чекаємо тебе в гості. Твій брат із родиною буде, сестра з чоловіком — усі будуть. І жодних «не можу» чи «не встигаю». Домовились. Все, бувай.

Я навіть не встигаю відповісти, як дзвінок обривається.
Отака вона — моя мама. Жінка з характером. І все ж, як батько вже тридцять два роки витримує цю вогняну стихію?

Хоча, ні — я несправедливий. Насправді в мене чудові батьки. Вони познайомилися ще в школі, закохалися, і їхні почуття тільки міцнішали з роками. Їхнє життя — це справжній приклад родинного щастя. І я щиро радію, що їм пощастило знайти одне одного.

Мабуть, саме тому я досі вірю в справжнє кохання.
І як би тьотя Люба не перекручувала все на свій лад — я не гей. Просто… ще не зустрів ту, єдину. Ту, заради якої хотілося б звернути гори. Ту, яку любитимеш навіть у найтемніші дні. Бо на менше я не згоден.

Ось тому мені тридцять — і я сам.

Звісно, були стосунки. Але все якесь… не те. Не ті емоції, не той погляд, не та присутність.
Можливо, це банально, та я справді вірю: одного дня я побачу її — ту, що вкраде моє серце раз і назавжди. І тоді вже буде «жили вони довго і щасливо».

Погляд ковзає до екрана телефона.
Чорт. Я спізнююся.

Пхаю телефон у задню кишеню, натягую взуття й вибігаю з квартири. Вже зачиняючи двері, раптом згадую, що залишив ноутбук на кухні.
Прекрасно. Просто ідеальний ранок.

Спочатку будильник, який невідомо хто поставив так близько до вуха, що я впав із ліжка з переляку. Потім — мамина атака з питаннями, на які я сам не маю відповідей. А на додачу — зустріч в офісі, яку вчорашній аврал повністю вибив із голови.

Виходжу з квартири, прямую до ліфта — і тут бачу її.
Свою руденьку «причину», від якої мої губи автоматично розтягуються в хитрій усмішці.

Схоже, не такий уже й поганий цей день?