оповідання

«По вірі вашій нехай буде вам»

Євангеліє від Матфія (9, 29)

Білий сніг, білий сніг, білий сніг, біла тінь.

Білий сніг, білий сніг білий сніг, білий день

Ти куди мене кличеш, послухай

Завірюха мете, завірюха.

На дворі ні машин, ні людей.

На дворі ні машин, ні людей… 

Гарна пісня. В тему…

Сріблясті сніжинки то повільно кружляли, виводячи святкові хороводи, то сполохано кидалися до вікна, немов хотіли заховатися за шибою від холодного вітру. Я б впустив, не шкода, але це буде їхнім кінцем — лиш крапельки води на підвіконні залишаться. Тож, танцюйте, не кваптеся вмирати. І сніжинки, наче дослухалися моєї поради, навіть ті, що вже примостилися на підвіконні на відпочинок, раптом зірвалися і метнулися дружною зграйкою геть, у якихось своїх передсвяткових справах.

Погода й справді, немов згадала, що на календарі давно зима, і з самого ранку поспішала надолужити прогаяний час.

Ні, у нас на півдні Новий Рік та Різдво без снігу не дивина… Швидше навпаки — святково вбрана у білі шати земля рідкість… Добре, що хоч не задощило. А то і надвір не висунешся. Коротка перебіжка в магазин, якщо забули щось придбати заздалегідь, не менш швидкий спурт на зворотну дорогу, в тепле нутро під’їзду. І знову до телевізора чи монітора. Дивитися, як свято крокує по планеті. Або допомагати дружині. Якщо не прожене…

Так було колись… З року в рік… І здавалося — так буде завжди.

Але життя не шоколадна цукерка. Боги, чи хто там керує нашою долею, розпорядилися інакше. І прихід цього року я зустрічаю сам. Як і три попередні. У порожній квартирі… настільки порожній, що часом чую як по ній гуляє відлуння моїх кроків чи голосу. І немає бажання навіть зайвий раз пройтися по хаті, щоб не відчувати цю порожнечу. Таку ж гулку і болісну, як і в душі.

Настрій… не те, щоб у петлю лізти чи вовком вити, але й радіти життю немає жодного бажання... Та й сенсу.

Щасливі ті, що зараз унизу зображають Броунівський рух, мечучись по вулиці, намагаючись чимшвидше завершити усі цьогорічні справи і всістися за святковий стіл. У колі рідних та близьких. А у мене і справ жодних немає… Так, пливу за течією часу, в очікуванні, коли вона нарешті приб’є мене до берега.

Забута цигарка дотліла до кінця і обпекла пальці. Змахнув рукою, загасив недопалок у попільничці і струснув головою.

Е, ні, брате. Так нікуди не годиться. Годі бабратися у минулому. Його не повернути, хоч гопки ставай. Хочеш чи ні, а мусиш прийняти життя таким, яке воно є. І не заганяти себе в могилу раніше відпущеного терміну, а спробувати бодай трішки змінити його на краще.

Проста, здавалося б, думка… Але скільки зусиль і часу потребує, щоб достукатися до свідомості. А інколи, їй це так і не вдається.

Не знаю, що саме допомогло мені — можливо, святкова краса за вікном і чаруючий танок повітруль-сніжинок, можливо, просто віджурився своє, але повернувшись з балкона у кімнату, я подивився на неї уже зовсім іншими очима.

— І тобі не соромно? — звичка розмовляти вголос теж із недавніх. Нехай, мені не перешкоджає. — На календар дивився? Ну, ліньки тобі для себе одного салати кришити, розумію. Але ялинку вже б міг поставити?

— Гм… Чому ні? Думаю, це найпростіше з усього, що можна зробити. Хіба що кави спершу випити. Для тонусу… Та й з салатом ти не правий. Можна і накришити.

Зайшов у кухню. Увімкнув чайник. Відчинив холодильник.

Угу… Жила б тут миша, повісилася б з голоду. Десяток яєць і пакет молока.

Ну, то таке. Картопля точно ще є… Моркву, цибулю, квашені огірки купити не проблема. І шматок шинки. Традиційний олів’є передбачає варену ковбасу чи курку, але ми з дружиною, років десять тому якось додали до салату шинку. І з того часу вже тільки так і робили. Шинка додавала загалом пріснуватій суміші специфічного присмаку, роблячи її більш оригінальною.  

Ну а раз все одно вибираюся, то і ялинку можна купити. І пляшку… Під салатик та з нагоди свята, зайвою не буде.

Вдома я горілку не тримаю принципово. Від спокуси… Слабка людина, завжди сама себе переконати у чому завгодно може. А пити з туги — гіршого не придумаєш. Легко почати, а от зупинитися… Тож волію не пускати зеленого змія до хати, ніж потім боротися з ним.

Глянув на годинник. Друга по обіді. Повинен встигнути. Хоч і короткий день, а ринок повинен ще працювати.

Вимкнув чайник. Кава зачекає… Хутко зодягнувся, сунув у кишеню гаманець і вийшов з квартири.

Дивно, але передсвятковий настрій не відпускав. Настільки, що я не став чекати ліфта, а подріботів сходами вниз. Давно я вже не почувався так піднесено. Наче й справді очікував якихось радісних змін. Людина дивна істота, навіть якщо на сто відсотків певна, що нічого не світить, все одно до останньої миті сподівається: а раптом?

Але, як тільки вискочив з під’їзду, мусив жвавість приборкати. Людина скільки завгодно може вважати себе вінцем природи, — аж доки та не захоче нагадати, хто насправді господар у хаті.

Нічний морозець надійно скував льодом вчорашні калюжі, а зараз завія дбайливо запорошила їх снігом. Тож, якщо не було бажання, замість святкового столу опинитися у травмпункті, треба було добре дивитися під ноги і пересуватися виключно перевальцем. Що й проробляли усі навколо, немов за помахом чарівної палички, в одну мить перетворилися на бувалих моряків. Та й сніг, що так і ліз до очей, немов п’яний товариш цілуватися, змушував примружуватися і хилити голову. Що теж позначалося на швидкості пересування.