Дорога

                                                               14. Дорога

Побачення з Емілем це звісно чудово, але якби ж ще я могла заснути поряд з ним.
Мене весь час накриває хвиля тривожності і я просто лежу поряд, поки він солодко спить.
Хочу повернутись в часи коли я відключалась ще до того як він встиг сказати на добраніч.

Еміль запропонував в ці вихідні поїхати в сусіднє місто щоб розвіятись.
В мене якесь дивне передчуття стосовно цієї поїздки, але спокуса надто сильна і я не можу їй опиратись, тому пакую речі, мабуть, найбільше, що мене турбує в цій ситуації те що я брешу Себастіану.

Я сказала що їду з подругою на вихідні, на що він відповів лише “як знаєш”, я майже впевнена що він знає, або відчуває і мені боляче і нестерпно підривати його довіру адже він так щиро мене кохає, та на жаль я кохаю лише одного чоловіка.
Чоловіка який постійно мною нехтує.

Все, годі, я не дозволю цим думкам зіпсувати подорож.
Я вибігаю на вулицю де спершись на кузов авто чекає Еміль з незмінною навіть крізь роки посмішкою.

Він так захопливо розповідає про нову програму для навігації яка навіть підказує де може бути патрульний екіпаж поліції не можу ж я його зараз перебивати своїми допитами і питаннями, тож просто милуюсь краєвидом за вікном і торкаюсь його руки коли є така нагода.
Його стиль водіння такий же впевнений як і він сам, без зайвої метушні.
І його авто так само дослухається до нього як і я, наче почувши моїй роздуми Еміль тисне на педаль газу і я буквально впечатуюсь в сидіння.

 Його це веселить.

Вирішили зробити паузу перед тим як продовжити їхати в напрямку романтичного вікенду і вже звично зробили нечеличкий перекур, знаходитись в обіймах Еміля це мій особистий сорт героїну, я не можу від цього відмовитись.

Він цілує моє волосся і я просто таки тану від цього жесту.