2018

      5.  2018
Брітні Спірс Womanizer грає в моїх навушниках, поки я майже біжу засніженими вулицями, намагаючись при цьому не розлити латте.

Сьогодні безліч робочих завдань, які я запланувала зробити, і на все про все — лише чотири години.

Відколи я почала працювати в ІТ-компанії, я постійно відчуваю себе сповненою енергії й майже завжди в гарному настрої.

Я знову відчуваю себе живою.

Минулого тижня я лише раз згадала Еміля, і це вже можна вважати, хай невеликою, але перемогою.
Часом я дуже хочу написати йому.

Але що написати?

«Привіт, я сумую» — звучить безглуздо, адже минуло півтора року, а він так і не поцікавився, як у мене справи.

Потрібно відволіктись від цих деструктивних думок.

Сьогодні мене чекають дві кур’єрські доставки і заповнення холодильника снеками.

 Робота офіс-менеджером — це, мабуть, найкраще, що зі мною сталось за останній рік, у мене ще не було двох однакових днів.

Я навіть спробувала себе в ролі івент-менеджера, і ми змогли організувати новорічний корпоратив — нехай не якийсь помпезний, але це був цікавий досвід.

А ще, здається, команда до мене прихильна, тому понеділки мене більше не стресують.

Нещодавно я зареєструвалась у LinkedIn і почала конектитись з людьми з галузі ІТ, поставивши собі амбітну ціль — тисячу контактів, тому щодня я присвячувала цьому бодай тридцять хвилин свого часу.

А оскільки зараз саме обідня перерва, то цим я і займалась.

Поки випадково не натрапила на до болю знайоме ім’я — Еміль Нокс — і його нейтральне обличчя на фоні пальм.

От чорт.

Я геть забула про той факт, що він Software Engineer і що рано чи пізно ми могли тут перетнутись.

Але чому саме сьогодні, коли він і так активізувався в моїй підсвідомості?

Я навіть не пам’ятаю, як натиснула кнопку Connect — мозок був наче в тумані.

Від паніки, що накрила мене, я закрила ноутбук, навіть не закривши вкладок у браузері.

Ну все.
Тепер точно перекур.