Камера виявилася меншою, ніж він очікував.
Вузьке приміщення з високою стелею, облізлими стінами й маленьким вікном під самою стелею. На ньому були товсті металеві ґрати, а за ними — ще одна решітка, яка майже повністю закривала доступ до денного світла.
Уздовж стін стояли дерев'яні нари. Деякі дошки були зламані, інші прогиналися під вагою людей. У кутку стояло відро, прикрите старою ганчіркою. Повітря було важким від вогкості, поту й чогось кислого, що нагадувало зіпсовану їжу.
Письменник зупинився на порозі.
У камері сиділо п'ятеро чоловіків. Вони одночасно подивилися на нього, але ніхто не привітався.
— Заходи, — кинув конвоїр.
Двері зачинилися за його спиною. Пролунав металевий звук засуву.
Письменник залишився стояти посеред камери, тримаючи в руках невелику торбинку з речами. Йому дозволили взяти лише змінну сорочку, рушник і зубну щітку.
— Новенький? — запитав чоловік із нижніх нар.
Він був літній, із густими сивими вусами й глибокими зморшками навколо очей. На ньому була темна сорочка, застебнута не на всі ґудзики.
— Як бачите.
— За що?
Письменник трохи помовчав.
— Ще не сказали.
Чоловік криво всміхнувся.
— Значить, за щось серйозне.
Інший в'язень, молодий хлопець із перебинтованою рукою, тихо засміявся.
— Тут усі за щось серйозне.
Письменник поклав торбинку біля стіни.
— Можна сісти?
— Місця вистачить, — відповів літній. — Тільки не на верхні нари. Там дошка тріснула. Минулого тижня один чоловік мало не зламав собі спину.
Він указав на вільне місце біля вікна.
Письменник сів.
Кілька хвилин ніхто не говорив.
Він розглядав людей навколо. У кожного було своє обличчя, своя втома, своя історія, про яку ніхто не питав уголос.
Чоловік із вусами сидів, підібгавши ноги, і щось рахував на пальцях. Молодий хлопець постійно поправляв бинт. Ще один, худий, із запалими щоками, дивився в підлогу. Двоє інших лежали на нарах, повернувшись обличчями до стіни.
— Ви давно тут? — запитав Письменник.
— Достатньо, щоб перестати рахувати, — відповів літній.
— А скільки вас було?
— Коли мене привезли? Десятеро. Тепер бачиш.
Письменник подивився на порожні місця.
— Їх перевели?
Старий не відповів.
Відповідь і так була зрозумілою.
Першої ночі він майже не спав.
Не через тверді нари. Не через запах чи холод. Його не полишала думка про квартиру.
Він уявляв, як хтось заходить туди наступного ранку, бачить розкидані речі й починає запитувати, куди він зник. Можливо, сусідка почує, як уночі грюкали двері. Можливо, хтось із колег дізнається про арешт. Можливо, мати отримає повідомлення.
Він намагався не думати про матір.
Вона жила в невеликому містечку за кілька годин їзди від Харкова. Останнім часом вони рідко бачилися. Він обіцяв приїхати на Різдво, привезти книжки й полагодити стару шафу, дверцята якої ніяк не хотіли зачинятися.
Мати завжди говорила, що він надто багато працює.
— Ти колись зовсім забудеш, як виглядає сонце, — жартувала вона.
Він усміхався й обіцяв більше відпочивати.
Тепер йому здавалося, що він віддав би всі свої рукописи за можливість ще раз посидіти з нею на кухні.
— Не спиш? — тихо запитав літній чоловік.
Письменник повернув голову.
— Не виходить.
— Першу ніч усі не сплять.
— А потім?
— Потім теж. Просто перестають дивуватися.
Старий помовчав, а тоді запитав:
— Ти ким був?
— Письменником.
— Був?
Письменник задумався.
— Поки що не знаю.
Літній чоловік повернувся на бік.
— Тоді не поспішай ставити собі минулий час.
Наступного ранку їх розбудили о п'ятій. Двері відчинилися з таким гуркотом, що один із чоловіків здригнувся й ударився головою об стіну.
— Подъём! Всем встать!
Конвоїр пройшов уздовж нар, перевіряючи, чи всі піднялися.
— По одному к стене. Быстро!
Письменник підвівся разом з іншими.
Їх вивели в коридор, поставили обличчям до стіни й наказали не розмовляти.
За кілька хвилин почали викликати прізвища.
Одне за одним.