Присвячується пам'яті українських митців, чиї голоси намагалися назавжди заглушити.
Харків, осінь 1937 року.
Дощ ішов від самого ранку. Він стукав по бляшаному підвіконню, стікав брудними струмками по шибках і перетворював вузькі вулиці на суцільне болото. Місто здавалося втомленим. Навіть трамваї рухалися повільніше, ніж зазвичай, а люди, загорнуті в пальта й шарфи, поспішали у своїх справах, не затримуючи поглядів на незнайомцях.
У невеликій квартирі на другому поверсі старого будинку горіла настільна лампа.
За письмовим столом сидів чоловік.
Він був не надто старим, хоча останні кілька років додали йому більше сивини, ніж мало б з'явитися за ціле десятиліття. Худорлявий, із втомленими очима, трохи сутулий від багатогодинної роботи над рукописами. На ньому була біла сорочка з розстебнутим коміром і старий вовняний жилет.
Він писав.
На столі лежали кілька списаних аркушів, чорнильниця, перо та чашка кави, яку він забув випити ще до обіду.
Письменник зупинився, перечитав останнє речення й невдоволено скривився. Закреслив його однією лінією.
Ні. Не так.
Він не хотів писати про страх. Страху й без того було достатньо навколо. Він хотів написати про людей, які не дозволяли йому перемогти себе. Про тих, хто вранці відчиняв двері своїх домівок, ішов на роботу, сварився через дрібниці, закохувався, народжував дітей і продовжував жити, навіть коли майбутнє ставало дедалі непевнішим.
Про звичайне життя, яке чомусь стало розкішшю.
Він умочив перо в чорнило.
Людина починає зникати не тоді, коли її ім'я викреслюють із документів. Вона зникає тоді, коли інші перестають вимовляти його вголос.
Письменник перечитав фразу.
Цього разу не закреслив.
За вікном гримнув грім.
Він підвів голову й поглянув на годинник. Була майже одинадцята вечора. Десь унизу зачинилися двері під'їзду, хтось пройшов сходами, а потім будинок знову поринув у тишу.
Він потягнувся до чашки. Кава остаточно охолола.
На стіні висіла фотографія. Кілька молодих людей стояли перед театральною будівлею, сміялися й дивилися просто в об'єктив. На звороті фотографії його рукою було написано: "Ми ще покажемо їм, на що здатне українське слово".
Він давно не дивився на цей напис.
Тепер фотографія здавалася майже чужою.
Двоє людей із неї вже не жили. Ще один зник кілька місяців тому. Про його долю ніхто нічого не знав, але всі здогадувалися.
Письменник підвівся, підійшов до фотографії й обережно зняв її зі стіни.
— Де ж ви всі тепер? — тихо запитав він.
Відповіді не було.
Він повернувся до столу, поклав фотографію в шухляду й дістав звідти чистий аркуш.
Йому хотілося написати листа.
Не редакторові, не знайомому письменникові й навіть не матері, якій останнім часом він надсилав дедалі коротші повідомлення.
Лист майбутньому.
Він довго не знав, із чого почати. Потім написав:
Якщо ти читаєш це, значить, я вже не можу розповісти тобі сам. Не знаю, скільки років мине. Можливо, десятиліття. Можливо, століття. Але я хочу, щоб ти знав: ми були. Ми писали. Ми сперечалися. Ми любили свою землю не тому, що хтось наказав нам це робити. Ми просто не могли інакше.
І якщо колись тобі скажуть, що нас не існувало, не вір.
Ми були.
Він відклав перо.
Саме в цю мить у двері постукали.
Три короткі удари.
Письменник завмер. Потім подивився на годинник. Двадцять три хвилини на дванадцяту.
Він не чекав гостей.
Постукали знову. Цього разу сильніше.
— Кто там? — запитав він російською крізь двері.
— Откройте. НКВД.
Він заплющив очі. Лише на секунду. Потім повільно поклав перо на стіл.
Отже, прийшли.
Він знав, що це станеться. Можливо, чекав цього вже кілька місяців. Після арешту знайомого редактора, після обшуку в сусідній квартирі, після того, як у видавництві раптом перестали відповідати на його листи.
Він знав.
Але знати — не означало бути готовим.
— Откройте немедленно!
Письменник підійшов до дверей і повернув ключ.
На порозі стояли троє чоловіків. Двоє у формі, третій — у темному цивільному пальті. Той, що стояв попереду, тримав у руці папку.
— Вы задержаны. Отойдите от двери.
— На якій підставі?
Чоловік підняв очі.
— Не задавайте лишних вопросов. Отойдите.