Те Що Я Зруйнував

Розділ 22. Двері, які я зачинив сам

Двадцять друга річ у коробці ручка. Чорна, ебонітова, із золотим пером, стертим до білого металу. Вона лежить поруч із ґудзиком і здається ще меншою.
Нею я підписав два аркуші паперу. Це зайняло менше хвилини.
Перший тиждень я майже не виходив із дому.
Редактор прислав хлопчика з запискою, потім ще одного, потім прийшов сам, постояв у дверях, подивився на мене й мовчки пішов. Мені дали відпустку. Я не просив.
Хата була така сама, але ніби порожніша. Лампа з синіми квітами стояла на столі, годинник відбивав години, на вішалці висіло Лідине старе пальто: забрала вона не все. Я нічого не зачіпав. Спав на дивані, одягнений, бо ліжко здавалося мені чужим. Їв хліб із сіллю. Чай заварював і не пив.
На восьмий день я пішов до тітчиної вулиці.
Це було недалеко, за двадцять хвилин пішки. Я йшов повільно, ховаючи руки в кишені, де лежали дві білі стрічки. Будинок я знав: низький, жовтий, з різьбленими наличниками й вузьким садочком. Став навпроти, за кілька кроків, під липою, яка вже скинула листя.
Простояв годину. Не постукав.
Наступного дня прийшов знову. І наступного. На третій раз у вікні другого поверху ворухнулась фіранка. Я побачив обличчя, мале, бліде, із заплетеними косичками.
Соломійка дивилась на мене крізь скло. Довго, не кліпаючи. Я підняв руку. Не знаю навіщо, мабуть, хотів помахати.
Вона не помахала. Подивилась ще секунду, потім потягла фіранку, і вікно стало просто жовтою плямою.
Того року я туди більше не ходив. Не тому, що мене прогнали. Тому, що зрозумів: вона побачила мене й вирішила, що мене там немає.
Гнат прийшов у середині листопада.
Він увійшов без стуку, як усі ці сімнадцять років, і спинився посеред кімнати, підібравши поли піджака. Постарів, поширшав, у вусах з'явилась сивина. Дивився на мене довго, суворо, з тією втомленою прямотою, яка з'явилась у нього після того, як він став батьком.
— Марійка просила передати, що Ліда в неї була, — сказав він. — Плакала. Сказала, що ти навіть не питав, куди вона пішла.
— Я знав, куди.
— Але ти не питав, як вона.
Я не відповів.
— Піди до неї, — сказав Гнат. — Просто піди. Не кажи нічого розумного, не підбирай слів. Скажи: «Повернись». Два склади.
— Вона не захоче.
— Звідки ти знаєш?
— Вона вирішила.
— Вона вирішила, — повторив Гнат повільно. — Бо ти їй дав вирішити. Знову. Як і тоді, коли ви одружувались. Усе вона вирішила, а ти радий був, що не треба тобі.
Я схопився. Хотів крикнути, що він нічого не розуміє. Але зловив його погляд і сів назад.
— Ти не питав її, — сказав Гнат. — Спитай. Нехай навіть відмовить. Це не те саме, що мовчати.
Він пішов. Я знав, що він правий. Це знання лежало в мені, як камінь на дні, важке й нерухоме.
Повістка прийшла в грудні.
Тонкий білий конверт з печаткою суду. Усередині кілька рядків: розгляд справи про розірвання шлюбу, такого-то числа, о десятій ранку. Позивачка: Лідія Остапівна. Відповідач: я.
Я перечитав двічі й поклав на стіл, під лампу.
Мав два тижні, і всі вони минули в тумані. Я вирішував кожного вечора: піду до неї, скажу. Кожного ранку відкладав. Одного разу навіть дістав чистий аркуш і почав писати «Ліда», але рука зупинилась, ніби вперлась у скляну стіну.
У день суду ішов сніг. Дрібний, сухий, колючий. Я одягнув чорний піджак, той самий, у якому був на весіллі, і поклав у кишеню ручку. Свою, бо чужою не став би підписувати.
Суд був у старому будинку на площі, у залі з високими вікнами й зеленими стінами. На лавах сиділо кілька людей, чекаючи своєї черги. Ліда сиділа попереду, у сірому пальті, з прямою спиною. Поруч із нею жінка в окулярах із папкою. Тітки не було.
Соломійки теж не було. Я перевірив це двічі, обійшов очима весь зал. Мабуть, добре, що її там не було.
Нас викликали о пів на одинадцяту. Суддя, літній чоловік із втомленим обличчям і великими вухами, переглянув папери й підняв очі.
— Лідіє Остапівно, ви наполягаєте на розірванні шлюбу?
— Наполягаю.
— Причини?
— Ми перестали розуміти одне одного, — спокійно відповіла вона.
— Громадянине, — суддя повернувся до мене. — Ви заперечуєте проти розірвання?
Зал стих. Було чути, як за вікном скрипить сніг.
Це було те саме питання. Я чув його вже кілька разів у різних формах: на мосту, на сходах, за вечерею. «Ти хочеш, щоб я поїхала?» «Ти мене любиш?» «Що ти мені скажеш?» І щоразу відповідав так, ніби питали про погоду.
— Ні, — сказав я.
Слово вийшло тихе, але чітке. Ліда не поворухнулась. Лише її пальці на колінах трохи стиснулись.
— Чи є у вас претензії щодо майна?
— Ні. Хата їй.
— Це не обов'язково, — мовила жінка в окулярах. — У позові…
— Хата їй, — повторив я.
— Мені вона не потрібна, — тихо сказала Ліда. — Лишайся.
Суддя кивнув і щось записав.
— Щодо малолітньої дитини, — продовжив він. — Проживатиме з матір'ю. Порядок побачень із батьком: чи ви бажаєте його встановити?
Мені потрібна була секунда. Одна. Я бачив перед собою вікно, жовту фіранку, заплетені косички. Чув свій голос у темряві дитячої: «Соломійко, пробач». Бачив, як вона відсуває руку.
Я мав би сказати: «Так. Кожної неділі. Хочу бачити її щотижня».
— Це рішення матері, — сказав я.
Слова впали важко, як земля на віко. Ліда обернулась до мене. Вперше за весь час подивилась мені просто в очі. У них не було ні гніву, ні подиву. Лише така глибока, тиха, майже ласкава печаль, що мені захотілось закричати.
Суддя підняв брови.
— Тобто ви відмовляєтесь від побачень?
Мені слід було заперечити. Одним рухом, одним словом.
Але я відчув, як та сама рука, що тримала мене все життя, лягла мені на плече й м'яко, лагідно, невблаганно примусила кивнути.
— Так, — сказав я. — Нехай буде так, як вирішить вона.
Я підписав два аркуші в коридорі, на підвіконні, стоячи.
Ручку дістав сам. Секретарка простягла була свою, але я відмовився. Чорнило було густе, перо стерте, літери виходили трохи кострубаті. Я розписався двічі: внизу заяви і внизу відмови від побачень.
Пальці не тремтіли. Це мене здивувало.
Ліда вийшла із залу за мною. Постояла, ніби вагаючись, потім підійшла. Жінка в окулярах тактовно відійшла до кінця коридору.
— Ну от, — сказала вона.
— Ну от.
— Ти не заперечував.
— Ні.
— І від Соломійки відмовився.
— Я думав… Тобі так буде легше.
Вона дивилась на мене довго, і мені здалося, що вона збирається щось сказати. Те слово, якого я чекав, а чи, може, не чекав, а боявся. Ось-ось. Її губи ворухнулись.
— Я знала, що ти скажеш саме це, — тихо промовила вона. — Не те, що саме, а що так скажеш. Ти завжди казав те, що легше для інших. Ніколи те, що важче для себе.
Я хотів заперечити. Не знайшов як.
— Бережи себе, — додала вона.
Це були ті самі слова, які батько сказав мені на ґанку наступного дня після маминого похорону. Вона не знала цього. Просто так кажуть люди, які прощаються.
Ліда повернулась і пішла коридором до виходу. Стукали її підбори по дерев'яній підлозі, рівно, неквапливо. Біля дверей жінка в окулярах притримала їй пальто. Двері відчинились, і в коридор влетіла жменя снігу.
Я стояв біля підвіконня з ручкою в руці. А коли двері зачинились, зрозумів, що вже не стою, а сиджу на підлозі, під вікном, і не пам'ятаю, як опинився.
Тепер, коли я дивлюсь на цю ручку, мені здається, що вона тоді була важча за всі мої книжки.
Я розумію одне. Ліда пішла, і це було болюче. Соломійка пішла, і це було ще болючіше. Але двері між нами зачинила не вони. Одну зачинила Ліда, вранці, тихо. Другу, назавжди, зачинив я сам, у залі суду, голосом, який навіть не здригнувся.
Вони обидві залишили мені шанс повернутись: Ліда ключем і листом, Соломійка стрічками й піднятою рукою. Я взяв це все й склав у коробку. А потім, замість того щоб відчинити двері, підписав папір, у якому відмовлявся навіть стукати.
Мені було тридцять п'ять. Я не пив, не бив, не зраджував. Усі казали, що я добра людина. Я стояв на краю найкращого, що міг зробити, і зробив найгірше.
Хвіртка в нашому дворі досі скрипить. Я так її й не змастив.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше