Те Що Я Зруйнував

Розділ 16. Дівчинка на плечах

Шістнадцята річ у коробці та сама фотографія. Я діставав її останньою, бо знав, що від неї буде найважче.
Мені тут близько тридцяти. Я стою посеред двору, на траві, у закачаних до ліктів рукавах, і сміюся так, що очі майже заплющені. На моїх плечах сидить дівчинка. Їй три роки. Вона вхопилася обома руками за мої вуха, відкинула голову назад і сміється так, що видно кожен молочний зуб.
Я досі не знаю, хто нас зняв. Не пам'ятаю, про що ми сміялися. Але пам'ятаю все, що було навколо цього дня, до найменшого запаху.
Це було в липні, у неділю. Сонце стояло високо, і двір пах нагрітою травою й кропом. Ліда з ранку пекла пироги з вишнями, з тієї самої вишні під вікном, яка вперше дала багато плодів. На столі під деревом стояв глечик із квасом, накритий серветкою від ос.
Соломійка вже вміла ходити, бігати й вимагати. Мала чорне кучеряве волосся, яке Ліда ніяк не могла заплести, і очі в неї були мамині, темні, уважні, з довгими віями. Вона говорила багато й своєю мовою, у якій половину слів вигадувала сама. «Бабатка» означало метелика. «Дудуру» означало дощ. Ліда записувала ці слова в окремий зошит, а я слухав і думав: ось людина, яка не вагається, чи можна їй говорити.
— Тату! — гукнула вона з-під вишні. — Тату, гойдай!
Я підійшов. Вона стояла, задерши голову, з руками, піднятими вгору, як ті, хто просить про диво.
— Гойдалку я ще не повісив, — сказав я.
— Ну тоді на плечі!
— На плечі?
— На плечі! Високо-високо!
Я присів. Вона вхопилась мені за шию, потім за вуха, і я підхопився, а вона заверещала від захвату. Світ раптом став для неї іншим: вона бачила дах хати, верхівку вишні, далекий обрій із зеленою смужкою лісу. Вона тримала мене за вуха й керувала, як кіньми.
— Туди! — кричала вона. — До хвіртки! Тепер до груші! Тепер біжи!
Я біг. Дорослий чоловік, який не бігав років десять, носився по двору з дитиною на плечах і сміявся. Просто так, без причини. Серце калатало, у грудях пекло, а мені хотілося, щоб це ніколи не закінчувалось.
Саме тоді хтось і сфотографував нас. Не пам'ятаю хто.
Я мусив би сказати, що в ті роки був добрим батьком, і це була б правда.
Я носив Соломійку на плечах. Читав їй уголос усе, що траплялось під руку, навіть газетні оголошення, і вона слухала, відкривши рота. Робив їй із сірників крихітні човники й пускав у калюжах. Малював на шибках пальцем візерунки, коли вони морозного ранку вкривались інеєм. Вчив свистіти, і вона замість свисту видавала смішний шиплячий звук, і ми обоє заходились сміхом.
Увечері, коли Ліда йшла на кухню мити посуд, я сідав на край дитячого ліжка й казав те, що ніколи не казав нікому:
— Я тебе дуже люблю.
— Ага, — відповідала Соломійка, сонно жмурячись. — І я тебе.
— Ти моя найкраща.
— Ага.
— Моя найдорожча на світі.
— Тату, не шуми, — прошепотіла вона й поклала мені на щоку тепленьку долоньку. — Я спати.
Це були найлегші слова мого життя. Вони плили самі, без зусиль, без страху, бо вона була малою й не оцінювала мене. Їй я міг говорити все. Вона не чекала особливого слова, не мала в голові образу, до якого я мав би дорівнювати. Вона просто приймала мою любов, як приймають сонце.
І я думав, що це означає перемогу. Що я вирвався з батькового кола. Що маю голос, нарешті, і ним говорю.
Я не помічав того, що в цьому було кривого.
Ліда помітила.
Це було одного вечора, коли Соломійка вже заснула, і ми сиділи на ґанку, слухаючи цвіркунів. Ліда мовчала довго, дивилась на небо. Потім сказала, не повертаючи голови:
— Ти їй кажеш, що любиш.
— Так.
— Кожного вечора.
— Так. А що?
— Нічого. — Вона поправила хустку на плечах. — Це добре. Дитині треба чути.
Я кивнув, чекаючи продовження. Воно не прийшло. Лише крізь вечірню тишу долинув її тихий видих, ніби вона хотіла щось додати, та передумала.
— Ліда?
— Так?
— Ти хотіла щось сказати.
— Ні. — Вона усміхнулась, але в куточках губ була така втома, що я відвів очі. — Просто радію, що вона так тебе любить.
І я повірив. Бо мені хотілося вірити.
Тільки багато років потому я зрозумів, що вона сказала тоді. Не словами, а паузою. У тому видиху вміщалося питання, яке вона не наважилась поставити: «А мені ти коли скажеш?»
Вона чекала. Я цього не бачив. Я сидів на ґанку, у вечірньому повітрі, в одну з найщасливіших пір мого життя, і розмовляв із донькою, але дружині не сказав нічого.
Через рік Соломійка захворіла.
Нічого страшного, звичайна дитяча лихоманка, але вночі в неї підскочила температура до сорока, і Ліда в паніці розбудила мене. Я тримав доньку на руках, мокрою ганчіркою обтирав їй чоло, і ми обоє, мокрі від поту, мовчки сиділи біля вікна, чекаючи світанку.
Соломійка марила. Говорила слова, яких я не розумів, змішувала їх із шепотом. Потім раптом розплющила очі й подивилась на мене. Дивно ясним, свідомим поглядом.
— Тату, ти не підеш?
— Не піду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Навіть якщо буду погана?
— Навіть тоді.
Вона заплющила очі й міцніше притулилась до мене. Ліда сиділа навпроти, стиснувши руки на колінах, і дивилась на нас, і в її очах стояли сльози. Я думав, що вони від страху за дитину. Тепер розумію, що не лише від цього.
До ранку жар спав. Соломійка заснула спокійно, з рожевим личком, а ми з Лідою вийшли на кухню, виснажені, порожні, й сіли за стіл. На плиті свистів чайник.
— Дякую, що ти був поруч, — сказала Ліда.
— Це ж моя дитина.
— Я знаю.
Вона помовчала. А потім дуже тихо додала:
— Іноді мені хочеться, щоб ти дивився на мене так, як на неї.
Я підвів очі. Вона дивилась у чашку, і її обличчя було спокійне, майже безпристрасне. Але руки, що тримали чашку, тремтіли.
— Як це? — спитав я.
— Відкрито. Без захисту. Як дивишся на людину, яка тебе не осудить.
Я відкрив рота. Усе в мені кричало, що треба відповісти, що це ключова мить, що Ліда впустила мене всередину, а я мушу ввійти. Але в голові було порожньо, а на язиці лише буденні слова.
— Я дивлюсь, — сказав я.
Вона кивнула.
— Звичайно, — мовила Ліда. — Я знаю. Мабуть, я просто втомилась.
Вона підвелась, налила собі чаю, а мені не налила. Забула. І я не нагадав.
Тепер я дивлюсь на фотографію й бачу те, чого не бачив тоді.
Біля краю знімка, ліворуч, видно шматок тіні: чиясь довга, тонка постать. Це, мабуть, Ліда, яка стояла осторонь і, певно, спостерігала. Лише тінь. Обличчя її не видно, але я можу уявити його. Спокійне, вдячне й трохи сумне.
Вона стояла там і дивилась, як її чоловік сміється з їхньою донькою на плечах. І, мабуть, думала, що має бути вдячна. І була. Але в тіні було також питання, яке вона так і не поставила.
Цей знімок я повісив би над ліжком, якби міг. Дивитись на нього щодня, нагадувати собі, що колись, на мить, я був людиною, яку ніщо не зупиняло.
Але я не можу. Бо тепер знаю, що в цю саму мить, на цій фотографії, у тіні від вишні, мені залишалось п'ять років до того, як Соломійка вперше скаже: «Тату, ти мене не чуєш».
А шість до того, як вона скаже це востаннє.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше