Те Що Я Зруйнував

Розділ 10. Найкраще літо

Десята річ у коробці сухий цвіт. Він лежить у складеному вчетверо аркуші вощеного паперу, такий тонкий і крихкий, що я боюся навіть дихнути. Це волошка. Колись вона була яскраво-синя, а тепер вицвіла до кольору старого неба над зимовим полем.
Я вже не пам'ятаю, на якій галявині вона росла. Але пам'ятаю, що вона була у волоссі Оксани, і що я вперше в житті не знав, куди подіти руки.
Літо почалося в червні, коли здали іспити.
Я склав їх добре, навіть краще, ніж сподівався. Директор технікуму, той самий сухорлявий чоловік із жовтими вусами, подивився на мої оцінки, хмикнув і сказав: «Мав рацію ваш учитель». Більше нічого. Але я йшов коридором так, ніби мав крила.
Оксана чекала біля фонтана. Фонтан уже працював, і вода падала з гучним дзвоном, розсипаючись веселками. Вона була в легкій сукні, з розпущеним волоссям, і веснянки на її носі проступили густо, як ніколи.
— Склав? — спитала вона.
— Склав.
— Я теж. Тепер ми вільні!
Вона схопила мене за руки й закрутилась на місці, а я, збентежений, дивився, як на нас озираються перехожі, і не міг нічого вдіяти зі своєю усмішкою. Вона розпливлась по всьому обличчю, дурна й широка.
Додому, до села, я того літа не поїхав.
Я казав собі, що нема коли. Що знайшов підробіток у друкарні, де треба було набирати афіші до осені. Що квиток дорогий, а мати все одно напише: «Не приїжджай, не витрачайся». Усе це було правдою. Але була й інша правда, яку я не вимовляв навіть подумки: мені просто не хотілося назад. У місті було світло, а в хаті під грушею лишалося мовчання. Я ще не знав, що в цьому літі вирішувалося щось більше, ніж одна поїздка.
Мати написала в липні: «Здорова. Дякую за гроші. Батько кланяється». Я прочитав і сховав листа в шухляду.
Ми з Оксаною не розлучались ні на день.
Вранці я йшов до друкарні, де пахло свинцем і олією, вдень рахував рядки й вставляв літери в металеві рамки, а ввечері вона чекала біля воріт із вузликом смачного. Її мати пекла пироги з вишнями, і щоразу, коли Оксана приносила їх, вона казала: «Це від мами, їж, а то схуднеш, як дошка». Я їв, і мене переповнювало щось тепле, чого я не вмів назвати.
Одного разу вона запросила мене до себе на обід.
Квартира виявилась маленькою, на другому поверсі старого будинку, з вікнами на подвір'я, де росла липа. Мати Оксани, невисока жінка з сивиною на скронях і добрими руками, оглянула мене від голови до п'ят і сказала:
— То ти той самий мокрий хлопець із калюжі?
— Мамо! — зашарілась Оксана.
— Що «мамо»? Я ж тільки питаю. Заходь, сідай. Їж. Хто ж тебе так недогодовував?
Вона посадила мене за стіл, і за хвилину переді мною стояло стільки їжі, що вистачило б на цілу артіль. Молодший брат Оксани, дев'ятирічний Тарас із розбитими колінами, дивився на мене з-під лоба й нічого не казав. Потім раптом спитав:
— А ти вмієш свистіти?
— Умію.
— А як?
Я показав. Він спробував і не вийшло, і я показав ще раз. Минуло десять хвилин, а ми вже дружньо сперечалися про те, як краще робити рогатки. Оксана дивилась на нас, підперши щоку долонею, і в її очах було таке, що я відвернувся, бо не витримав.
За столом усі говорили одночасно: мати про ціни на базарі, Тарас про щось своє, Оксана про курси. Хтось сміявся, хтось, перебиваючи, розповідав, хтось доливав чай. Я сидів серед цього галасу й думав про наш стіл у селі, де ложки стукали в тиші. Мене кололо в грудях, але приємно. Так колола б радість, якби вона могла боліти.
Коли ми прощались, мати Оксани вийшла на сходи й тихо сказала:
— Приходь ще. У нас двері завжди відчинені.
Я кивнув. Хотів сказати, що вдячний, що мені дуже добре в них, що я ніколи не бував у такому домі. Не сказав. Але вона, здається, зрозуміла й так.
Одного недільного ранку Гнат, який не міг усидіти на місці, придумав пікнік.
— Їдемо на річку! — оголосив він. — Усі разом. Я беру гітару, ти береш Оксану, а Оксана бере все смачне. Ніяких заперечень!
Нас набралося шестеро: я, Оксана, Гнат, його дівчина Марійка з пекарні, Ярема з третьої кімнати й, непередбачено, Тарас, який ув'язався слідом за сестрою. Ми їхали за місто на возі, який Гнат позичив у знайомого візника, і всю дорогу співали. Фальшиво, голосно й вільно, а віз рипів у такт.
Річка виявилась широкою, повільною, з піщаним берегом і вербами, що купали гілки у воді. Було гаряче й тихо, лише цикади дзвеніли в траві. Ми розстелили покривало, дістали їжу, і Гнат, не дочекавшись обіду, вже стягнув сорочку й побіг до води з диким криком.
Я стояв на березі й дивився на річку. Вона була зовсім не схожа на ту, у селі. Ця була чиста, сяюча, але щось у її повільній течії нагадувало мені про Петрика, і про перо, і про лист, який лежав у шухляді мого гуртожитку.
— Чого ти? — спитала Оксана, підійшовши.
— Нічого. Просто згадав.
— Давнє?
— Давнє.
Вона не розпитувала. Узяла мене за руку й потягла до води.
— Тоді зараз зробимо нове, — сказала вона.
І ми стрибнули. Вода була прохолодна, густа від сонця, пахла піском і травою. Ми гребли, плескались, сміялись, вона занурювалась і виринала, мов русалка, з довгим мокрим волоссям, прилиплим до щік, а веснянки блищали краплями, як справді зорі. Я дивився на неї й думав: ось, ось воно. Тут, зараз, цієї самої миті. Можна, щоб далі нічого не було.
Тоді Оксана підпливла зовсім близько. Її обличчя було за кілька сантиметрів від мого, і я бачив на віях маленькі краплі й золоті цяточки в очах.
— Ти щасливий? — спитала вона тихо.
Я мав сказати: «Так». Одне коротке слово, правдиве, як ніколи. Я відчував його в грудях, гаряче й тісне, готове вирватись назовні.
— Мені тут добре, — сказав я.
Вона усміхнулась. Дивилась на мене довго й ласкаво, ніби вже знала, що більше від мене не почує. І приймала це. Так приймають подарунок, який не зовсім той, на який чекали, але все одно дорогий.
Увечері, коли вогнище вже потріскувало, а на небі показались перші зорі, Гнат дістав гітару. Ту саму, з якої на фотографії не було струн.
— Ну що, друже, — сказав він урочисто. — Прийшов час.
Він видобув із кишені дрібну паперову торбинку й подав її мені.
— Це що?
— Струни. Я ж казав, що їх треба заслужити. Ти заслужив. Увесь рік терпів мої жарти, рахував мої борги, їв мою кашу. Тримай.
Я розгорнув торбинку. Усередині лежали шість тонких блискучих струн, туго закручених у колечка.
— Але я не вмію грати.
— Навчу, — відмахнувся Гнат. — Це легше, ніж тобі здається. Головне, не боятись звуку.
Він показав мені три акорди. Пальці в мене були незграбні й негнучкі, струни різали подушечки, звук виходив фальшивий і хрипкий. Усі сміялись, навіть Тарас, який уже засинав у Оксани на колінах. Але я продовжував. Хотів навчитись до кінця вечора.
Нарешті, десь опівночі, у мене вийшов перший чистий акорд. Він прозвучав над річкою довго й м'яко, ніби розтікаючись по воді. Усі замовкли.
— Ось, — сказав Гнат тихо. — Чуєш? Це ти.
Я чув. Це було перше, що я сказав світові без слів, і воно виявилося чесним, бо в музиці не можна збрехати.
Оксана сиділа поруч, і в її розпущеному волоссі була волошка, яку вона зірвала ще вдень на галявині. Вона тихо поклала голову мені на плече.
— Грай ще, — прошепотіла вона.
Я грав. Тоді, на тому березі, з усіма цими людьми навколо, я був абсолютно щасливий. Я знав це точно, і знаю тепер. Це був єдиний вечір у моєму житті, коли я не думав про те, що мовчу.
Вранці я зірвав із її волосся ту волошку й заховав у кишеню.
Літо йшло до кінця. Наприкінці серпня, коли дні вже коротшали, а ранки наповнювались прохолодою, Оксана прийшла до мене в друкарню з незвичайним обличчям. Збентеженим і світлим водночас.
— У мене новина, — сказала вона.
— Яка?
— Потім. Ввечері. На нашому мосту.
Я тримав у руках літери, і вони ледь не випали.
Цілий день я працював, як у тумані. Набирав афішу, а замість слів бачив її обличчя. У грудях росла тривога, схожа на прохолодний протяг, що пробирається в хату крізь невидиму шпарину. Я не знав, яка саме новина. Але вже тоді відчував: хай якою вона буде, вона зруйнує те, що ми мали.
Це було найкраще літо мого життя. І я відчув, що воно закінчується, ще до того, як воно закінчилося.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше