Дев'ята річ у коробці та сама фотографія, з якої я починав цю книгу. Я не одразу її діставав, бо знав, що вона там лежить, і підсвідомо обходив її руками.
Я у позиченому піджаку, худий, смішний, і сміюся так, ніби життя нічого не коштує. Поруч Оксана, з веснянками, які вона ненавиділа, а я обожнював. Вона дивиться не в об'єктив, а на мене.
Тепер я знаю, як це виглядає, коли тебе люблять. Але тоді я цього не бачив. Я дивився в камеру, бо Гнат кричав: «Усміхніться, голуби!», і мені здавалося, що найважливіше зараз вийти добре на знімку.
Вона підняла мій підручник із калюжі й подивилася на нього з таким жахом, ніби врятувала потопельника.
— Він же весь розмок, — сказала вона. — Це ж, мабуть, чужий? З бібліотеки?
— Мій, — відповів я. — Не страшно. Просушу.
— Не просушиш. Папір пішов хвилями. Його тепер можна лише перечитувати, як стару карту.
Вона засміялася. Сміх у неї був особливий: не гучний, а дзвінкий, швидкий, наче по склянці вдарили ложечкою. Вода текла по її обличчю, затікала за комір, а їй було байдуже. Вона обережно обтерла книжку рукавом і подала мені.
— Мене звати Оксана, — сказала вона. — Я тобі винна новий підручник.
— Не треба.
— Треба. Ти такий мокрий, що аж шкода. Ти що, так довго стояв під дощем?
— Я просто не помітив, що дощ.
Вона глянула на мене уважніше, і мені чомусь стало ніяково.
— Дивний ти, — мовила Оксана. — Як звати?
Я назвав своє ім'я: Дмитро. Вона повторила його вголос, повільно, ніби пробувала на смак.
— Гарне, — сказала вона. — Серйозне. Таке, що не підходить до такого розгубленого обличчя.
Я не знав, що відповісти. Вона не чекала відповіді. Підібрала свою торбу, поправила мокре волосся і побігла до трамвая, що саме розвертався на розі, а на підніжці обернулась і крикнула:
— Четвер, о шостій, біля фонтана! Віддам борг!
Трамвай рушив, дзеленькнув дзвінок, і вона зникла за дощовою завісою. А я стояв посеред вулиці зі своїми мокрими книжками і розумів, що щойно сталося щось, чого я не вмів назвати.
У четвер я прийшов за годину до шостої.
Фонтан був порожній, засипаний жовтим листям, і стояв при дорозі, як забутий пам'ятник. Я ходив навколо нього, поправляв комір, зривав із піджака нитки, які не існували. Гнат, який дізнався про все ще з вечора, сидів на лаві поблизу з газетою і вдавав, що читає.
— Іди вже, — сказав він пошепки, коли нікого не було поруч. — Вона йде.
Вона і справді йшла, у сірому пальті й червоному береті, з великим пакунком у руках. Побачивши мене, засяяла так, що навіть похмурий день на мить освітився.
— Ти прийшов, — сказала вона. — Я думала, ти злякаєшся.
— Чому?
— Бо ти схожий на того, хто боїться.
Вона вручила мені пакунок. Усередині лежав новий підручник, акуратно обгорнутий газетою, а під ним ще одна річ: маленька банка меду.
— Це від мами, — пояснила Оксана. — Вона каже, що мокрі хлопці завжди застуджуються. У нас так заведено: якщо хтось у біді, дають мед.
Я не знав, що сказати. Ніхто ніколи не дарував мені меду, нічого не просячи взамін. У нас у хаті навіть їжу давали мовчки, ніби це була не турбота, а обов'язок.
— Дякую, — сказав я.
— Тільки не дякуй мовчки, — раптом мовила вона. — Це вже вдруге ти робиш таке обличчя. Ніби хочеш сказати щось велике, а виходить «дякую». Скажи, що думаєш.
Я розгубився. Хотів відповісти, що ніхто так зі мною не розмовляє, що від її слів мені страшно й добре водночас, що я не знаю, як дихати поруч із нею. Але, звісно, не сказав.
— Мені приємно, — вичавив я.
Вона розсміялася.
— Ну от. Вже краще. Наступного разу скажеш щось інше.
Так почалася наша дружба. Спершу дружба, а потім ще щось, для чого я довго не мав слова.
Вона вчилася на фельдшерських курсах, у школі за два квартали від мого технікуму. Жила з матір'ю й молодшим братом у невеликій квартирі на Слобідці, де кожні вихідні пахло пирогами. Батька в неї не було: загинув на заводі, коли вона ще навчалась у першому класі. Вона говорила про це спокійно, без жалю, як про давно загоєну рану.
— Він був добрий, — казала Оксана. — Я його майже не пам'ятаю, але пам'ятаю руки. Великі, теплі. Він мене на плечах носив.
Ми гуляли містом щовечора. Вона водила мене по вулицях, які знала, мов власну кімнату: показувала старі будинки з ліпниною, маленькі кав'ярні, де давали гаряче какао, вузькі провулки, які виходили на річку. Я мовчав більшість часу, а вона говорила, і я дивувався, як вона може так легко й просто розповідати про все, що в голові.
— Ти знаєш, у чому твоя проблема? — сказала вона якось, коли ми сиділи на лаві над річкою. — Ти говориш очима, а словами мовчиш.
— Це погано?
— Не погано. Але нечесно. Я ж не вмію читати очима.
— Вмієш, — відповів я.
— Вмію, — усміхнулась вона. — Але хочу, щоб ти сам сказав. Іноді людям потрібно, щоб слова були вимовлені. Не лише думки.
Я кивнув. Серце моє билося так сильно, що я боявся, ніби вона його почує.
Вона мала рацію. Звісно, мала. Ця дівчина бачила мене наскрізь, як ніхто ні до, ні після. Але тоді я ще вірив, що з часом навчусь. Що любов сама навчить мене говорити.
Я не знав, що любов не вчить. Вона лише показує, чого ти не вмієш.
Веснянки.
Я мушу розповісти про них окремо, бо вони були її найбільшою таємницею й найбільшим горем.
Вона ненавиділа їх із дитинства. Хтось колись, у школі, сказав, що вони схожі на крихти, і відтоді Оксана намагалась їх приховати: пудрила, носила хустки, вмивалась лимонним соком, який пекло до сліз. Улітку вони проступали густіше, і вона ходила така сумна, що мені хотілося обійняти її й нічого не казати.
Одного разу ми сиділи на мосту, і вона розповіла про це. Я слухав, дивився на її обличчя і не знав, що відповісти. Слова, які я мав, були завеликі для мого горла.
Нарешті я простягнув руку й дуже обережно торкнувся її щоки.
— Вони схожі на зорі, — сказав я.
Вона завмерла.
— Що?
— На зорі. Коли дивишся ввечері, там спочатку нічого, а потім з'являються по одній. Так само і в тебе. Якщо дивитись довго, бачиш усе нові.
Це було найкраще, що я сказав у своєму житті. Не знаю, звідки воно взялося. Мабуть, серце просто пробило собі шлях крізь тишу, яку я ніс у собі, і на мить вимовило правду.
Оксана не відповіла. Вона дивилась на мене, а в очах у неї блищали сльози. Потім ніжно взяла мою руку зі своєї щоки й поцілувала в долоню.
— Скажи так ще раз, — прошепотіла вона.
— Що?
— Те, про зорі.
Я повторив. І ще раз. І знову. Це було найщасливіше місце, у якому я коли-небудь жив: ніч, міст, вона поруч, і вперше в житті мої слова мали вагу.
Але лише одного разу, тільки тоді. Після цього я ніколи більше не знаходив таких слів.
Фотографію зробив Гнат у листопаді, у нашій кімнаті в гуртожитку. Він тоді позичив у когось апарат і весь вечір вишиковував нас: то під вікном, то біля ліжка, то біля смішної гітари без струн.
— Усміхніться! — кричав він. — Ви ж самі в дев'ятнадцять років живете, а не у вісімдесят!
Я сміявся. Оксана сміялася теж, але в якусь мить вона перестала дивитись на Гната й повернула голову до мене. Просто повернула, і все. А Гнат натиснув на затвор саме в цей момент.
Коли знімок проявили, він показав його нам обом.
— Дивіться, яка це магія, — сказав Гнат. — Я хотів зробити фотографію двох щасливих людей, а вийшло фото двох закоханих.
Я розсміявся, відмахнувся. Оксана засоромилась і сховала обличчя долонями. Але ввечері, коли ми залишились самі, вона мовчки взяла знімок і довго дивилась на нього.
— Знаєш, що я бачу? — спитала вона.
— Що?
— Що я дивлюся на тебе так, як дивляться на того, з ким хочуть прожити все життя.
Вона підвела очі. У них стояло питання, яке вона не наважувалась поставити вголос.
А я мовчав.
Я знав, що треба сказати. Що вона, мабуть, чекає цього слова вже кілька тижнів. Що воно просте, всього два склади, і кожна людина на землі його вимовляє. Але в мені, у самому серці, десь глибоко, лежав шестирічний хлопчик із палицею в кулаку, який знав: якщо нічого не казати, нічого й не станеться.
— Гарна фотографія, — сказав я.
Вона довго дивилась на мене. Потім тихо кивнула.
— Так, — сказала вона. — Гарна.
Це була та сама хвилина. Я не знав цього тоді, але тепер, коли розкладаю фото на столі, бачу її чітко, як сліди на снігу. Одна хвилина, одне слово, якого я не вимовив. І все, що було далі, виросло з неї, як з маленького насіння виростає велике дерево.