Сусідка

Їй було двадцять п'ять. Минулого року вона закінчила університет, цього літа влаштувалася на роботу в міський центр соціальних послуг, де вона допомагала людям розбиратися з довідками, пільгами, субсидіями й тим величезним рухливим лабіринтом паперів, у якому тонуть ті, хто не має сил боротися. Зарплата була невелика, але стабільна, а головне, вона була її власною. Вперше в житті Ліда не залежала ні від батьків, ні від гуртожитку, ні від випадкових підробітків. Могла собі дозволити знімати окрему однокімнатну квартиру, не бомжувати й не працювати на двох роботах.

Квартира була на третьому поверсі старого п'ятиповерхового будинку на тихій вулиці Липовій, за два квартали від автобусної зупинки. Невелика, але світла: кімната із широким вікном, кухня, суміщений санвузол, довгий вузький коридор із вбудованою шафою. Паркет рипів, шпалери були блідо-жовті, у кутку стояв старий радянський підвіконник, на якому за попередніх мешканців, мабуть, ростили герані. Власник, чоловік років п'ятдесяти з утомленим обличчям і лисиною, показав їй квартиру за десять хвилин, відрахував ключі й сказав:

— Тут тихо. Сусіди нормальні. Лише напроти бабуся. Мовчазна, але нешкідлива.

Ліда не звернула на ці слова уваги.

Переїхала вона в суботу. Друзі допомогли занести коробки: хтось тягнув важкі валізи по крутих сходах, хтось сперечався про те, де краще поставити диван, хтось відчиняв усі вікна, щоб «вивітрити чужий дух». До вечора все було розкладено. Вони замовили піцу, пили чай із її нових чашок, сміялися, обговорювали, кого з них наступним охопить дорослість. Коли вони пішли, Ліда лишилася сама й довго стояла посеред кімнати, слухаючи тишу.

Це була хороша тиша. Своя.

Перший раз вона побачила сусідку наступного ранку.

Вона виходила з квартири, поспішаючи на роботу, з важкою сумкою через плече й ключами в зубах, і саме замикала двері, коли за спиною тихо клацнув замок. Ліда озирнулася.

Напроти, на вузькому майданчику, між її дверима та облупленими східцями, стояла стара жінка.

Мала років вісімдесят, може, більше. Невисока, сухорлява, у вицвілому синьому халаті з дрібним візерунком, перев'язаному на талії поясом, у вовняних шкарпетках і чорних домашніх капцях. На плечах лежала сіра хустка з обтріпаними кінчиками, на голові другу, темно-коричневу, зав'язану під підборіддям. Обличчя було жовтувато-бліде, суцільно покрите дрібними зморшками, схожими на тріщини на старому фарфорі. Руки худі, зі вузлуватими пальцями, тримали порожню емалевану миску.

Вона стояла нерухомо й дивилася на Ліду. Не кліпаючи. Ліда помітила це не одразу: лише коли відвела погляд до замка й знову подивилася на неї, а повіки в старої так і лишалися підняті, сухі, нерухомі, ніби їх ніколи й не було.

— Доброго ранку, — сказала Ліда. Вона була вихована дівчинка. — Я ваша нова сусідка. Мене звати Ліда.

Стара не відповіла.

Вона просто дивилася. Її очі, дрібні, світлі, з майже безбарвною райдужкою, розглядали Ліду так, як розглядають річ у крамниці. Неспішно. Зверху вниз. Здавалося, вона не бачила обличчя, а лише щось іще глибше. Потім куточки її губ почали повільно розходитися.

Усмішка була дивна.

Не радісна й не привітна, не злісна й не глузлива. Широка, тонка, натягнена, з надто великою кількістю дрібних, рівних, пожовклих зубів. Вона розтягнулася на пів обличчя й застигла там, не змінюючи форми, не торкаючись очей. Очі лишалися холодними, уважними, терплячими, як у хижака, що вже вирішив, що жертва нікуди не дінеться.

— Гарного вам дня, — ввічливо додала Ліда й заквапилась униз.

На першому поверсі вона зупинилася, тільки тут помітивши, що серце б'ється трохи частіше, ніж слід. Вона засміялася, трохи нервово, сама з себе. Бабуся як бабуся. Старі люди бувають дивні. Вона згадала, що власник попереджав: мовчазна.

У центрі соціальних послуг вона розповіла про це за обідом колежанці Галині Петрівні, жінці років шістдесяти, огрядній, добродушній, із привітною усмішкою й вічним клубочком вовни в сумці. Та слухала, швидко орудуючи спицями, а коли Ліда дійшла до усмішки, раптом зупинила руки.

— Яка вона з себе? — спитала вона.

— Ну, стара. Така... маленька. У синьому халаті.

— І не розмовляє?

— Нічого не сказала.

Галіна Петрівна відкинулася на спинку стільця, зітхнула й покачала головою.

— Е, дитино. Ти б обережніше з такими.

— З якими?

— З тими, що мовчать. Моя баба в селі розповідала. У нас, бувало, така була на кожну вулицю: стара, мовчазна, усміхається, а в хаті в неї все віниками обвішано. Ми, малими, коли повз її двір ішли, завжди дулю в кишені тримали.

Ліда розсміялася.

— Галино Петрівно, ви серйозно?

— Серйозніше, ніж ти думаєш. — Вона й сама усміхнулася, але очі лишалися уважними. — Це не гріх, це звичай. Із такими бабами не прийнято ні сперечатися, ні благодарити, ні брати нічого з їхніх рук. Хліба не візьмеш, води не питимеш. Волосся не лишиш на гребінці, нитки не зачепиш, ніколи нікому не віддаси нічого, що з тебе, бо порчу наведуть. А головне, ніколи першою через її поріг не переступай.

— Та я навіть не знаю, чи вона з кимось розмовляє, — хмикнула Ліда. — Хіба це відьма?

— А що таке відьма? — знизала плечима Галина Петрівна. — Це не з казок. Це людина, яка надто довго була сама. Не кожна самотня стара зла. Але де вона надто мовчить, там завжди щось є.

Ліда відмахнулася, і розмова перейшла на інше. Але надвечір, повертаючись додому, на третьому поверсі, перед дверима квартири, вона на мить завмерла й прислухалася.

За сусідськими дверима було тихо.

Їй здалося, що тиша там не спить, а слухає.

Вона відчинила двері швидко, зайшла й зачинила за собою на обидва замки. Потім повільно видихнула, посміялася з себе й пішла ставити чайник. Це була звичайна вечірня тиша. Десь за стіною хтось гупав на кухні, у ванній гуркотіла вода, десь удалині глухо рокотів телевізор. Звичайний будинок. Звичайне життя.