Недосип

Будильник задзвенів о третій п'ятдесят.

Роман Бойчук розплющив очі раніше, ніж звук добіг до кінця першої ноти. Лежав нерухомо, дивлячись у темну стелю, і чекав, поки тіло повернеться на місце. Це було не пробудження, а щось більше схоже на повернення зі дна колодязя: повільне, важке, з відчуттям, що кожна клітинка опирається. У голові тихо гуло. Руки були наче чужі. Очі пекли, ніби в них насипали піску.

Він спав три години двадцять хвилин. Він знав це точно, бо вдома було два годинники: один на стіні, один на телефоні, і він мав звичку дивитися на обидва, коли лягав і коли прокидався. Це була така дрібна, майже ритуальна арифметика: три двадцять. Учора було дві сорок. Позавчора три п'ятнадцять. Коли він востаннє спав вісім годин, він уже не пам'ятав.

Роман підвівся, сів на краю ліжка й поклав долоні на обличчя. Шкіра була холодна й трохи липка. У вікні напроти, у блоці через двір, не світилося жодне вікно. Було ще глибоке нічне, коли місто спить, а ті, хто не спить, ходять, як тіні.

На кухні він ввімкнув чайник, дістав із шафи банку розчинної кави й виклав у чашку дві повні ложки. Потім ще одну. Руки трохи тремтіли, і кришка з тихим дзенькотом дзвонила об банку. Він дивився на це й ніяк не міг пригадати, коли це почалося: ця дрібна тремтливість, ця незграбність, ця звичка ставити предмети не туди. Учора він знайшов ключі у холодильнику. Позавчора телефон лежав у ванній, під рушником, а він півгодини шукав його по всій квартирі.

Чайник закипів. Він залив каву, випив її гарячою, обпікаючись, і навіть не відчув смаку.

Йому було тридцять сім. Він працював логістом у великій транспортній компанії на другому кінці міста, мав двокімнатну квартиру, яку виплачував уже сьомий рік, і борги, про які не любив думати. Колись усе було простіше. Колись він вечорами дивився серіали, ходив у спортзал, зустрічався з друзями. Тепер вечори зникли. Їх з'їла робота: затримки, термінові відправлення, нескінченні дзвінки з портів, листи, що надходили о пів на одинадцяту вночі й вимагали відповіді до ранку. Спершу він відповідав їм до півночі. Потім до першої. Потім до другої. Потім перестав розрізняти, де закінчується день.

Можна було б сказати, що він не міг спати. Але насправді він не міг спати лише тоді, коли дозволяв собі лягти. А лягав він пізно, бо працював, і прокидався рано, бо працювати треба було ще більше. Це була проста арифметика, у якій не було жодної помилки, окрім того, що вона поступово його стирала.

О четвертій сорок він вийшов із дому.

У під'їзді пахло сирістю, холодним димом і чужою вечерею. Сходи вилися вниз, до ледь освітленого вестибюля, де на довгій жовтій лавці під дверима дрімав сусід із третього поверху, який кожного ранку вдавав, що чекає на таксі. Роман пройшов повз нього, тихо, обережно, і чомусь зупинився на порозі.

— Доброго ранку, Миколо Степановичу, — сказав він.

Сусід не відповів. Лише повільно, ніби крізь сон, перекинув погляд на вікно, на стіну, на гору старих газет. Але не на Романа.

Роман постояв секунду, потім знизав плечима. Бувало. Люди дрімали, люди були заглиблені. Не всі зобов'язані віддавати привітання о четвертій сорок.

На вулиці було темно й вогко. Він пішов до зупинки, швидко, зігнувшись від холоду, дивлячись під ноги. Автобус прийшов о п'ятій п'ятнадцять, майже порожній, зі змореним водієм, який, не підводячи очей, відкрив двері й закрив їх за ним. У салоні було тепло й пахло мокрим пластиком. На задньому сидінні дрімав чоловік у куртці зі світловідбивними смугами. Попереду, біля вікна, сиділа жінка з пакетом.

Роман став у проході, взявся за поручень, і втома потягла його вниз, у вузьку, чорну, липку пустку. Він кілька разів ледь не заснув стоячи, уже майже втрачав опору, і щоразу різко отямлювався від поштовху автобуса на ямі. Це була найгірша частина ранку: ці тонкі, коротенькі провали, у яких він на кілька секунд зникав, а потім повертався й не міг зрозуміти, де він і що з ним.

На третій зупинці в автобус зайшла старенька.

Мала років вісімдесят, може, більше: маленька, згорблена, у темному пальті з витертим коміром і хустці, зав'язаній під підборіддям. Вона тримала в руках важку господарську сумку, і було видно, як їй важко. Автобус смикнув, і вона похитнулася.

Роман миттю підвівся з місця. Він навіть не пам'ятав, що сидів: він сів кілька хвилин тому, коли звільнилося місце, і просто провалився в нього, як у воду.

— Сідайте, будь ласка, — сказав він.

Старенька не відповіла. Вона дивилася просто перед собою, на скло, на вулицю, що пропливала за ним. Але сіла. Повільно, обережно, ніби її не питали, а просто спрямували. Не подякувала, не кивнула, навіть не глянула на нього.

Роман стояв поруч, тримаючись за поручень, і раптом помітив, що в автобусі стало дуже тихо.

Не було ні голосів, ні кашлю, ні шурхоту пакетів. Усі пасажири, а їх було вже чоловік дев'ять, сиділи й дивилися кудись убік. Хтось у вікно. Хтось у телефон. Хтось на власні руки. Хтось надто уважно роздивлявся рекламне оголошення над дверима. Ніхто не дивився на нього.

Це було не вперше. Він помічав це давно, тижнів зо два, може, три. Люди відводили очі, щойно його погляд на них падав. Не злісно й не вороже, а м'яко, обережно, як відводять погляд від того, хто в чомусь нещасний і на що не слід дивитися. Спершу він вважав, що йому здається. Потім вирішив, що має, мабуть, жахливий вигляд. Потім перестав про це думати.

Але сьогодні, у цій тиші, у цій вузькій металевій коробці, він раптом відчув дивний холод під серцем. Він повільно, дуже повільно, повернув голову й подивився на жінку з пакетом. Вона сиділа тепер прямо, вчепившись у сумку обома руками, і дивилася просто перед собою з тією скам'янілою напругою, з якою дивляться на екран під час жахів.

На задньому сидінні чоловік у куртці зі смугами раптом ворухнувся й, не підводячи голови, придушено кашлянув. У його кашлі чулося щось нервове, ніби він силувався не слухати.

Роман закрив очі й глибоко вдихнув.