Кіт

Першого разу Денис його не помітив.

Це було в суботу, в невеликому кафе на розі Шевченка й Гоголя, куди вони з друзями збиралися вже років три, щоразу по одному й тому самому сценарію: хтось запізнювався, хтось замовляв щось незвичне, а потім усі разом сміялися з того, що хтось запізнився й замовив щось незвичне. Кафе було тісне, з великими вікнами в підлогу, з дерев'яними столиками й запахом кави, кориці та мокрого парасольного пластику, бо надворі вже третій день накрапав дрібний жовтневий дощ.

Денис сидів біля вікна, спиною до зали, лицем до вулиці. Навпроти нього Богдан розповідав якусь довгу історію про сусіда, який вирішив розводити перепелів на балконі. Катя, сидячи поруч, тихо реготала й ковтала латте. Артур не прийшов, але надіслав голосове на дві хвилини, у якому було лише слово «пробачте» й чийсь кашель.

Денис слухав вполуха. Він дивився крізь скло на вулицю: на мокрі парасольки, на перехожих, що ховали обличчя у коміри, на жовте світло ліхтаря, яке вже вмикали, хоча було лише чотири години дня. По той бік скла, на широкому цементному підвіконні, що тягнулося вздовж фасаду, сидів кіт.

Звичайний кіт. Сіро-білий, трохи пошарпаний, із білою плямкою на грудях, схожою на недбало розмазану краплю молока. Він сидів рівно, випрямивши спину, обвивши хвіст довкола передніх лап, і дивився на Дениса.

Спершу Денис навіть усміхнувся. Така маленька дрібниця: мокрий кіт на підвіконні, що завмер під дощем і нікуди не поспішає. Він подумав: «Бідолаха, мабуть, голодний». Подумав, що треба б винести йому шматок якоїсь булочки. Потім Богдан щось сказав, і Денис засміявся разом з усіма, а коли знову глянув у вікно, кіт усе ще сидів там, як сидів. Не вмивався. Не ворушився. Не озирався на перехожих, які обходили його по краю тротуару.

— Ти чого? — спитала Катя, помітивши його погляд.

— Кіт, — сказав Денис. — Он там.

Катя обернулася.

— О, який милий. Мокрий, бідненький. Може, винести йому щось?

— Мабуть.

Він допив каву. Богдан закінчив про перепелів. Катя замовила ще чаю. Через сорок хвилин, коли вони збиралися йти, Денис знову подивився на підвіконня. Кіт усе ще сидів там. Та сама поза. Те саме місце. Той самий погляд, спрямований просто в нього, вперто й спокійно, ніби чекав саме на нього.

— Пішли, — сказав Богдан, штовхаючи його ліктем. — Ти що, зачарований?

Денис засміявся.

— Просто дивний кіт.

Вони вийшли. Дощ уже майже скінчився, залишивши по собі мокру, блискучу вулицю й запах холодного бетону. Біля виходу Катя нахилилася до кота, простягла руку:

— Кицю-кицю...

Кіт не поворухнувся. Навіть не повернув голови в її бік. Його очі, зеленувато-жовті, широкі, без найменшого блиску цікавості, лишалися прикутими до Дениса.

— Ой, який серйозний, — розсміялася Катя. — Дивиться, як на борг.

Денис теж усміхнувся, хоч усередині чомусь тихо, ледь відчутно, ворухнулося щось неприємне. Він сказав собі: це просто кіт. Люди дивляться на котів, а коти дивляться на людей. Тут немає нічого дивного.

Він пішов додому пішки.

Дорога була звичайною, п'ятнадцять хвилин вулицями, повз зупинку, повз аптеку, повз стару пекарню, яка вже зачинялася. Він ішов, дивлячись на мокрі плити тротуару, на калюжі, у яких відбивалося жовте світло вікон. Нічого особливого. Просто дорога додому.

Лише біля дверей під'їзду, діставши ключі, він раптом, без жодної причини, обернувся.

На протилежному боці вулиці, за вузькою смугою асфальту, на низькому цементному парапеті біля продуктового магазину, сидів кіт. Сіро-білий. З білою плямкою на грудях. Хвіст обвитий довкола лап. Він дивився на Дениса.

Денис стояв і не міг відвести очей. Це було, звісно, інше місце: магазин за три квартали від кафе. Вулиця Івана Франка, а не Шевченка. Хтось, мабуть, просто схожий кіт. Таких у місті сотні.

Він дістав телефон, ніби хотів сфотографувати, а потім чомусь передумав, повільно сховав його в кишеню, відчинив двері й увійшов у під'їзд. Зачинив їх за собою. Подивився крізь скляну вставку на вулицю.

Кіт сидів там, де сидів. Дощ, що знову почав накрапувати, збігав по його вухах і підборідді, але він не ворухнувся.

Наступного дня він не помітив кота. Це було майже полегшенням.

У понеділок на зупинці, чекаючи автобуса, він нервово оглядав вулицю, але нічого схожого не було. Автобус прийшов вчасно. Денис сів біля вікна, відкрив у телефоні новини й читав їх із таким зосередженням, ніби це могло його захистити. Біля офісу перехід через дорогу, світлофор, поворот до паркувального майданчика. Усе звичайно.

О пів на дванадцяту, виходячи з переговорної, він мимоволі глянув у вікно коридору, що виходило на вузький двір. Четвертий поверх. За склом, на вузькому металевому карнизі, де зазвичай гуляли голуби, сидів кіт.

Сіро-білий. З плямкою на грудях. Хвіст обвитий довкола лап. Він дивився на Дениса.

Денис нерухомо стояв, тримаючи в руках папку. Серце билося рівно, але важко, ніби в ньому раптом змінився ритм. Він не міг пояснити, чому це було таким несамовито нелогічним. Чотири поверхи. Вузький карниз. Жоден кіт не заліз би сюди випадково.

Він зробив крок до вікна, і кіт не ворухнувся. Вікно було зачинене, між ним і Денисом лишалася товщина скла й півтора метри повітря. Півтора метри, не більше й не менше. Денис відчував, що ця відстань чомусь важлива.

— Денисе, ти чого завис? — гукнув хтось із колег, проходячи повз.

— Кіт, — сказав Денис. Власний голос видався йому чужим. — Он там, на карнизі.

Колега зазирнув у вікно.

— Де?

Денис подивився. Кіт сидів там, де сидів. Його очі, зеленувато-жовті, чомусь блищали в приглушеному світлі двору тьмяніше, ніж у кафе.

— Ось, — він указав пальцем.

— Ага, — кивнув колега. — Бачу. Бездомний, мабуть. Тут у дворі їх повно. Пішли, нарада починається.

Він сказав це легко, байдуже. Лише це «бачу» чомусь вразило Дениса: хтось інший також бачив кота. Отже, він справжній. Отже, ніщо не в його голові. Але ця думка тільки на секунду принесла полегшення. Бо якщо кіт справжній, то справжнє й те, що він знову тут.