Парк

Автобус пішов просто в неї перед носом.

Мар'яна ще кілька секунд дивилася на два червоні вогники, що меншали, меншали й нарешті зникли за поворотом. Зупинка спорожніла разом із ним. На табло над головою горіла жовта цифра: двадцять три сорок одна.

Вона була втомлена тією особливою втомою, коли ноги ідуть самі, а думки вже вдома: гаряча вода, тихий чайник, щось солодке в долоні, ковдра до підборіддя. Нічого більше їй не було потрібно. Нічого.

Пішки по проспекту це була майже година. Через парк ішло одинадцять хвилин. Вона знала цей маршрут напам'ять: брама, довга алея з липами, старий фонтан без води, виходи до її вулиці.

Вона поправила ремінь сумки й увійшла.

Перші кроки під липами були звичними. Мокрий асфальт глухо відбивав підбори. Над головою тихо шарудило голе гілля, і з нього зривалися краплі, холодні, дрібні, як розсипане скло. Ліхтарі стояли через сорок кроків один від одного, жовті, тьмяні, схожі на догорілі свічки, і між ними лежали довгі темні провали, у які вона вже давно перестала вдивлятися.

Першого разу вона почула їх біля фонтана.

Кроки.

Не близькі й не далекі, десь позаду, на тій відстані, яка не лякає, але й не дозволяє забути. Спокійні, рівні, без поспіху. Вона навіть не озирнулася. Хтось ішов тією самою дорогою. Парк не її власність.

Вона пройшла ще кілька десятків метрів і помітила, що вже не слухає власні кроки.

Вона слухала їх.

Мар'яна сповільнилася. Нібито щоб поправити ремінець. Кроки позаду теж стали повільнішими, рівно на стільки, на скільки сповільнилась вона.

Вона пішла швидше.

Кроки пішли швидше.

У неї на мить стислося під горлом. Нічого особливого. Збіг. Двоє людей з однаковим темпом. Це трапляється.

Вона зупинилася біля ліхтаря й дістала телефон. Екран засвітився: двадцять три сорок одна. Вона глянула на цифри, не одразу зрозумівши, що вони не змінилися. Тоді стукнула пальцем по склу. Двадцять три сорок одна.

Кроки позаду зупинилися.

Тиша, яка настала, була щільною, як вода. Мар'яна чула, як у вухах пульсує кров, як скрипить мокра шкіра ремінця, як крапля падає з гілки й розбивається об асфальт, і як щось уже не падає, а затримується, бо хтось там, за її спиною, затамував подих разом із нею.

Вона не обернулася. Тіло не дозволило. Воно знало щось таке, чого не знала вона: що обертатися не треба.

Вона сховала телефон і пішла далі.

Кроки відновилися.

Цього разу вони були ближче.

Мар'яна пройшла повз стару лавку з відірваною дошкою, обійшла калюжу, у якій відбивався жовтий відблиск ліхтаря, і раптом, мимохіть, відчула, що вже бачила цю калюжу. Саме таку: з тією самою тріщиною на краю, з тим самим опалим листком посередині. Це було смішно. Парк був знайомий, вона ходила ним сотні разів. Але в цій калюжі було щось не просто знайоме, а прожите, ніби вона обминала її вже в якийсь інший момент, у якусь іншу ніч.

У неї підвелися волосинки на шиї.

Вона дуже спокійно, майже буденно, торкнулася пальцями лінії волосся за правим вухом, там, де під шкірою завжди відчувався тонкий білий шрам. Вона не пам'ятала, звідки він. Мама казала: упала в дитинстві з драбини. Вона вірила.

Пальці на мить затрималися на гладенькій, незвично теплій смужці.

Кроки позаду вирівнялися з її кроками й знову стали одним ритмом.

Вона зробила ще два кроки.

Потім її схопили за волосся.

Не потягли, не штовхнули, не обійняли ззаду. Просто пальці зімкнулися на потилиці, глибоко, до самих коренів, і голова рвонулася назад так різко, що в шиї щось хруснуло. Небо над гіллям стало чорним і кривим. Хтось стояв за її плечем і тримав її, як тримають птаха.

Мар'яна не встигла навіть видихнути. Вона відчула спиною чужі груди, холодну куртку, запах цигарок і дешевої м'яти. Скальп горів. З очей потекло.

Лезо з'явилося перед обличчям повільно, ніби його несли на тацю.

Тонке, вузьке, довгасте, зі світлою смужкою вздовж краю. У ньому відбивалася жовта пляма ліхтаря й її власне око, велике, розширене, нерухоме. Воно було настільки близько, що вона бачила дрібні подряпини на металі, ледь помітний чужий відбиток великого пальця біля рукоятки.

Їй здалося, що вона кричить. Рот відкрився. Горло напружилося. Нічого не вийшло. Не було ні звуку, ні подиху, ні навіть хрипу.

Лезо поволі піднялося над її головою й завмерло там.

Мар'яна заплющила очі.

Потім розплющила.

Вона йшла алеєю. Рівно, спокійно, не прискорюючись і не сповільнюючись. Сумка висіла на плечі, ремінь врізався так само, як і раніше. Підбори відбивали ритм на мокрому асфальті. Тільки шкіра голови ще пам'ятала: тонке, гаряче, живе відчуття там, де пальці щойно стискали волосся.

Вона підняла руку й торкнулася потилиці. Волосся лежало гладко. Нічого не було. Але вона не опустила руки, а так і йшла, дивлячись перед собою й тримаючись долонею за власну голову.

Кроки позаду звучали так само.

Як і до того.

Мар'яна не розуміла, що саме сталося. Вона це не вигадувала, не думала, не уявляла собі нічого подібного. Просто щойно було одне, а тепер інше, і між ними лежала порожнеча, у якій вона була, а потім не була. Вона не могла сказати, скільки це тривало. Хвилину? Мить? Ліхтар, повз який вона проходила, був той самий. Калюжа, у якій горів його відблиск, та сама. Але тіло вже не відповідало тому, що бачили очі.

Вона чула власне серце. Воно билося рівно й швидко, наче вона давно вже бігла.

Щоб зайняти думки, вона почала рахувати кроки. Один. Два. Три. На двадцять сьомому крок позаду зник.

Не ослаб, не віддалився, а просто зник, ніби хтось зняв його разом із шаром тиші. Мар'яна зупинилася. Прислухалася. Було чути лише глухе шарудіння гілок і далекий-далекий гул проспекту, що жив своїм життям.

Тоді вона повільно, дуже повільно, зробила ще один крок.

І тут її обійняли.

Не так, як обіймають свої. Рука лягла їй на талію, міцно, по-господарськи, і потягла назад, до себе, так, що перехопило подих. Друга долоня лягла на нижню частину обличчя, на щоки, на щелепу, на губи, і стиснула, не боляче, а точно, ніби знала, скільки сил треба, щоб вона не могла поворухнутися.