Старі рани

Орест прокинувся ще до будильника.

Це траплялося рідко, але останнім часом сон узагалі перестав бути чимось, на що можна було покластися. Іноді він засинав майже одразу після того, як торкався головою подушки. Інколи лежав годинами, дивлячись у стелю, поки за вікном змінювалися кольори ночі. А бували ранки, коли він прокидався від власного дихання, ніби щойно біг кудись, хоча всю ніч пролежав нерухомо.

Цього разу причиною був сон.

Він не пам'ятав його цілком. Лише уривки.

Темний коридор.

Холодна підлога під босими ногами.

Двері, за якими хтось говорив пошепки.

І жіночий голос.

Він не розібрав слів, але впізнав інтонацію.

Саме вона змусила його прокинутися.

Орест кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у стелю. Потім повільно сів на ліжку й провів долонею по обличчю.

У кімнаті було тихо. Настільки, що він чув, як за стіною хтось увімкнув воду. Десь унизу грюкнули двері під'їзду. На вулиці проїхала машина.

Звичайний ранок.

Звичайне життя.

Він майже переконав себе, що сон нічого не означає.

Майже.

На кухні він поставив чайник і відкрив вікно. Холодне повітря одразу зайшло до квартири, змусивши його трохи відступити. Небо було сірим, але без дощу. Двір унизу вже прокидався: хтось поспішав на роботу, біля смітників крутився чоловік із собакою, а жінка з сусіднього будинку струшувала килим із балкона.

Орест дивився на все це кілька секунд і думав, наскільки дивним може бути звичайне життя.

Колись він навіть не помічав таких речей.

Йому було байдуже, хто прокидається о сьомій ранку, хто свариться через паркування, хто забув купити хліб. Його світ складався з інших речей. З людей, яких краще не злити. З телефонних дзвінків уночі. З адрес, які треба було запам'ятовувати. З грошей, про походження яких краще було не питати.

Тепер найбільшою проблемою іноді ставало те, що в холодильнику не залишилося нічого нормального на вечерю.

І, якщо чесно, Ореста це влаштовувало.

Він узяв чашку, залив чай окропом і сперся стегном об край столу.

Телефон лежав поруч.

Жодного повідомлення.

Добре.

Він любив, коли телефон мовчав.

На завод він прийшов трохи раніше, ніж потрібно. Робота була звичайною, майже механічною. Метал, шум верстатів, запах мастила, короткі розмови між працівниками. За роки Орест навчився відключатися від усього цього. Руки працювали самі, а думки могли бути де завгодно.

Цього дня вони були в минулому.

Він сам не знав чому.

Просто якісь речі весь час нагадували про нього.

Старий звук металу.

Різкий запах мастила.

Чоловік у темній куртці, який на секунду промайнув біля воріт.

Орест кілька разів ловив себе на тому, що дивиться на нього довше, ніж потрібно.

Але чоловік щоразу зникав у натовпі.

До обіду Орест уже переконав себе, що це просто втома.

Після зміни він вийшов із заводу разом з іншими працівниками. Біля воріт було людно. Хтось курив, хтось телефонував, хтось уже обговорював завтрашню зміну.

Орест почув знайомий голос:

— Ти знову виглядаєш так, ніби когось хочеш убити.

Він навіть не обернувся.

— Значить, нічого нового.

Гордій підійшов збоку, поправляючи стару куртку.

— Я серйозно. У тебе останні кілька днів обличчя таке, що люди переходять на інший бік дороги.

— Можливо це добре.

— Для людей, які хочуть спокійно жити, так. Для мене ні. Я вже звик.

Орест глянув на нього.

— Ти можеш іноді не лізти?

— Можу.

— Ну то залиш мене у спокої зі своїми дурними запитаннями.

— Не хочу.

Гордій усміхнувся.

— Ти ж знаєш, що якби я справді вирішив від тебе відчепитися, ти б образився.

— Не вигадуй.

— Вигадую. Саме тому ти зараз дивишся на мене так, ніби хочеш довести протилежне.

Орест закурив і кілька секунд дивився на дорогу.

— Просто втомився.

— Від роботи?

— Від усього.

— Це вже цікавіше.

— Для тебе все цікавіше.

— Бо ти нічого не розповідаєш. Людина може прожити поруч із тобою десять років і дізнатися про тебе менше, ніж про погоду.

— Погода хоча б не ставить зайвих питань.

— Ось бачиш. Навіть із погодою ти спілкуєшся краще.

Гордій помітив невдоволене лице Ореста й не став продовжувати жартувати.

— Ти взагалі чому тут? Твоя робота там, біля дому. Йди туди замітати подвір'я, в не капаєш мені на мізки.

Гордій повернувся.

— Я проходив повз і побачив, що ти стоїш тут сам. Вирішив підійти поговорити, а то вигляд у тебе кепський.

Кілька хвилин вони стояли мовчки. Дивлячись на дорогу, на людей, які йдуть у своїх справах, на машини, що їдуть не зупиняючись перед світлофором.

Гордій дивився на нього вже без усмішки.

— Ти щось згадав?

Орест не відповів.

Цього разу мовчання було відповіддю.

— Я так і знав, — тихо сказав Гордій.

— Не знаєш.

— Тоді скажи, що я помиляюся.

— Ти помиляєшся.

— Не переконливо.

Орест видихнув дим.

— Є речі, які краще не згадувати.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

— Може, й не знаю. Але я бачу, що вони тебе досі тримають.

— Нічого вони мене не тримають.

— Тоді чому ти зараз стискаєш цигарку так, що вона ламається?

Орест опустив погляд.

Фільтр справді був зігнутий у пальцях.

Він викинув недопалок.

— Я просто втомився.

Гордій довго дивився на нього.

— Добре. Нехай буде так.

— От і добре.

— Але якщо ти захочеш поговорити, я завжди поруч.

Орест кивнув.

— Знаю.

Гордій усміхнувся.

— І це, між іншим, уже багато.

Гордій повернувся та пішов далі своєю дорогою, а Орест так і залишився один зі своїми думками.

Орест повернувся назад у завод, зайшов у роздягальню, переодягнувся та вирушив додому. Доки він йшов звичною дорогою, його не покидали думки: про минуле, про розмову з Гордієм, а також Аделіна, яку він не бачив вже кілька днів. Він ішов знайомою дорогою, не поспішаючи. Місто поступово стихало. За спиною залишався завод, разом із його гулом, металевим запахом і людьми, які щодня приходили туди, щоб продати кілька годин свого життя за зарплату.