Частина четверта "Те, що залишилося"

Старі рахунки

Наступний робочий тиждень видався сущим пеклом на землі.
​На заводі сталася масштабна аварія в енергомережі цеху: на головній підстанції загорівся високовольтний трансформатор, усе виробництво зупинилося на добу, а потім керівництво видало наказ ліквідувати відставання від плану будь-якою ціною. Робочим оголосили дві обов'язкові нічні зміни поспіль.
​Орест майже не спав. Він виходив із душного, наповненого ядучим чадом приміщення лише на п'ятнадцять хвилин, щоб проковтнути холодний пиріжок і випити міцного чорного чаю з термоса, і знову повертався до верстата. Штампувальні преси гупали з такою силою, що вібрація підлоги передавалася в суглоби ніг, зуби зціплювалися самі собою, а очі пекло від металевого пилу. Він працював до напівнепритомного стану, до судом у литках, і був навіть радий цій виснажливій, тваринній втомі. Фізичний біль глушив тривогу. Поки руки крутили маховики й виставляли деталі за шаблоном, мозок не встигав крутити страшні спогади про аварію та слова Аделіни.
​Коли після сорока восьми годин авральної роботи він у п'ятницю ввечері нарешті переступив поріг заводської прохідної, місто зустріло його лютим, дзвінким морозом.
​Зима вступила у свої права без компромісів. Термометр на стовпі показував мінус чотирнадцять, сухий, колючий сніг рипів під підошвами з гучним скрипом, пар від дихання миттєво осідав інеєм на віях та комірі куртки.
​Орест ледве тягнув ноги. Кожен крок відгукувався глухим ниючим дискомфортом у старих зламаних ребрах. Він підійшов до знайомого перехрестя, сподіваючись побачити знайому світлу постать біля каштана.
​Нікого.
​Лише самотній вороний птах сидів на зледенілій гілці, настовбурчивши пір'я від холоду.
​Орест повільно рушив до свого двору. Біля продуктового магазину, де зазвичай чергувала чорна Муська, лавка стояла під шаром незайманого снігу. Тварини теж не було видно — мабуть, сховалася від холоднечі в теплий підвал через розбите віконце. Він постояв біля ґанку кілька хвилин, вдивляючись у темряву провулка, потім важко зітхнув і піднявся до себе на четвертий поверх. «Замерзла й пішла додому, — подумав він, намагаючись заспокоїти раптовий укол у серці. — Надворі собачий мороз, хто буде стирчати на вулиці?»
​Але вона не прийшла й наступного вечора.
​І через два дні дерев'яна лавка у дворі залишалася вкритою білою шапкою льоду. Жодного сліду на снігу.
​На четвертий день Орест зловив себе на тому, що стоїть посеред засніженого двору, забувши піднятися до квартири, і гарячково озирається по сторонах. Серце стукало в горлі швидко й тривожно. Він раптом із жахом усвідомив усю безглуздість, усю жахливу вразливість свого становища: він спілкувався з цією дівчиною щодня впродовж понад двох місяців, знав звук її кроків, знав, як змінюється її погляд перед небезпекою, знав найменші інтонації її голосу, але не мав навіть номера її телефону. Він не знав її прізвища. Не знав адреси її орендованої кімнати. Він не знав нічого, що дозволило б йому знайти її в цьому мільйонному, бездушному місті. Вона з'явилася з порожнечі — і в порожнечу пішла.
​Ця думка вдарила по ньому з несподіваною, нищівною силою. Він звик до неї. Набагато міцніше, ніж мав право собі дозволити. Її присутність стала єдиною опорою в його зламаному житті, і тепер, коли ця опора зникла, порожнеча навколо стала абсолютно нестерпною.
​Вона з'явилася лише на п'ятий день.
​Орест помітив її ще від воріт двору. Вона сиділа на тій самій дерев'яній лавці, з якої хтось дбайливо змів сніг. Вона була в тій самій світлій куртці, закутана у свій довгий вовняний шарф, підібгавши ноги під себе від холоду.
​Орест прискорив ходу, майже перейшовши на біг. Кров шуміла у вухах від суміші полегшення й люті.
​Він зупинився перед нею, важко переводячи подих:
​— Куди ти пропала?! Де ти була стільки днів?!
​Аделіна повільно підвела на нього очі. Вона виглядала страшно змарнілою. Шкіра натягнулася на вилицях, під очима залягли глибокі темні кола, а губи потріскалися від морозу. Вона здавалася крихкою, як тонка бурулька:
​— Так було треба, Оресте.
​— «Так було треба»?! — зірвався він на крик, падаючи поруч із нею на примерзлі дошки лавки. — Я ледь з глузду не з'їхав! Я обійшов усі сусідні квартали! Ти хоч розумієш, що я міг подумати?!
​Вона дивилася на його спотворене люттю й тривогою обличчя довго, не кліпаючи. А потім її губи ледь помітно тремтіли:
​— Ти переживав за мене? Справді?
​Орест осікся на півслові. Він різко відвів погляд убік, на темний дитячий майданчик, де скрипіли на вітрі іржаві гойдалки. Горло здавило:
​— Я не люблю, коли люди розчиняються в повітрі без попередження. Особливо після всіх тих речей, які ти мені наговорила.
​Аделіна тихо зітхнула, і клубок пари з її рота розтанув у морозному повітрі. Вона перевела погляд на його ліву руку, сховану в товстій рукавиці:
​— Рука ще болить?
​Орест мимоволі торкнувся ліктя під курткою. Там, під шаром светра, ховалися два сліди: свіжий рубець від аварії та старий, рваний, білий шрам від термічного опіку, який тягнувся від зап'ястя майже до самого плеча.
​— Ниє на мороз. Як завжди. До чого тут це?
​Аделіна дивилася на його забинтоване під одягом передпліччя так, ніби бачила крізь тканину кожну клітину його понівеченої шкіри:
​— Деякі речі взагалі не мали статися в цьому житті, Оресте. Вони були помилкою. Порушенням рівноваги.
​Орест повернувся до неї, відчуваючи, як усередині знову прокидається небезпечний холодок:
​— Ти знову заводиш свою шарманку про аварію?
​Вона повільно хитнула головою:
​— Аварія була лише спробою вирівняти рахунок. Спробою системи виправити те, що пішло не так багато років тому.
​— Що пішло не так?!
​Аделіна підняла очі до чорного зимового неба, по якому повзли важкі, снігові хмари:
​— Твій порятунок. Той, хто витягнув тебе з того палаючого пекла, здійснив злочин проти долі. Він змусив тебе дихати тоді, коли ти мав стати попелом. І за це порушення заплатять усі.
​Усередині Ореста все похололо. Повітря застрягло в легенях. Вона говорила про це. Вона говорила не про наїзд машини два місяці тому. Вона знову відкривала зачинені на засув двері тієї страшної ночі, яку його власний мозок поховав під шаром амнезії після дев'яти хвилин клінічної смерті від чадного газу.
​Він подався до неї, готовий схопити її за плечі й силою витрусити правду:
​— Хто витягнув мене, Аделіно?! Ти знаєш його ім'я?!
​Вона не відповіла. Вона підвелася з лавки одним різким, несподіваним рухом. Її погляд був сповнений такої невимовної жалості, від якої в нього пересохло в горлі:
​— Бережи себе, Оресте, — прошепотіла вона тими самими словами, якими завжди проводжав його старий Гордій. — Бо коло стискається. І той, хто підписав твій вирок, уже приїхав у місто, щоб перевірити виконання.
​Вона розвернулася й пішла геть швидкими, нечутними кроками, розчиняючись у густій пелені снігопаду.
​А Орест залишився сидіти на примерзлих дошках. Його пальці судомно стискали край лавки. Він знав: час умовлянь минув. Минуле прийшло особисто. І воно стояло десь зовсім поруч.