Те, чого не мало бути

За кілька днів Орест майже перестав думати про ту розмову. Не тому, що забув слова Аделіни. Просто життя швидко знайшло для нього інші речі, про які потрібно було думати.
На заводі знову зламався один із верстатів, через що половині зміни довелося затриматися. Начальник ходив між працівниками з таким виразом обличчя, ніби особисто кожен із них був винен у поломці. Хтось сварився через понаднормові, хтось намагався непомітно піти раніше, а хтось просто мовчки виконував свою роботу, чекаючи на кінець зміни. Орест залишався осторонь. Він уже давно навчився не втручатися в чужі сварки, якщо його безпосередньо не стосувалися. Коли нарешті вийшов із заводу, на вулиці вже сутеніло. Повітря стало холоднішим, ніж кілька днів тому. Осінь поступово забирала місто собі. На тротуарах накопичувалися мокрі листки, дерева біля дороги ставали дедалі голішими, а люди все частіше ховали руки в кишені курток. Орест ішов додому звичною дорогою. Біля магазину він зупинився. Сам не знаючи навіщо. Можливо, хотів купити води. Можливо, просто звик затримуватися тут хоча б на кілька хвилин перед тим, як остаточно повернутися до квартири. Аделіна сиділа на лавці. Він помітив її ще здалеку. Вона тримала в руках паперовий стаканчик і дивилася на дорогу, спостерігаючи за машинами, які одна за одною проїжджали повз. Вітер ворушив її волосся, і кілька пасом час від часу падали на обличчя. Орест підійшов ближче.
— Давно тут?
Аделіна повернула голову.
— Не дуже.
Він сів поруч. Перші кілька хвилин вони просто дивилися на дорогу. Такі вечори поступово стали для них звичними. Орест уже не дивувався, коли бачив Аделіну біля магазину після роботи. Вона теж перестала питати, чому він щоразу сідає поруч, навіть якщо ще кілька хвилин тому збирався одразу йти додому. Іноді вони проводили разом десять хвилин. Іноді годину. Ніхто не домовлявся про наступну зустріч. Вони просто знали, що побачаться. Орест навіть почав помічати за собою дивну річ. Якщо кілька днів не бачив Аделіну, йому ставало незвично. Не тривожно, не самотньо. Просто незвично. Наче в його звичному розкладі чогось не вистачало. Він не надавав цьому значення. Принаймні поки що. Того вечора вони говорили про дрібниці. Аделіна розповідала про книгу, яку читала останні кілька днів. Орест слухав її, час від часу вставляючи короткі коментарі. Він не дуже цікавився літературою, але йому подобалося слухати, як вона про це говорить. Коли вони вже збиралися розходитися, Аделіна раптом подивилася на нього уважніше.
— Ти завтра будеш на роботі?
Орест здивовано глянув на неї.
— А куди я подінуся?
На її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка. На цьому розмова закінчилася. Вони попрощалися, і Орест пішов додому. Наступного дня Аделіна не прийшла. Спочатку Орест цього навіть не помітив. Після роботи він зайшов до магазину, купив продукти й пішов додому. Лише ввечері, вже лежачи в ліжку, він раптом згадав, що так і не бачив її. Наступного дня її теж не було. Цього разу Орест затримався біля лавки трохи довше, ніж збирався. Порожня. Він подивився на дорогу, потім на вхід до магазину й лише після цього рушив додому. На третій день він уже почав думати, чи не сталося чогось, але не знав, кому про це запитати. Він не знав, де вона живе. Не знав, із ким спілкується. Не знав навіть, скільки часу вона зазвичай проводить у цьому районі. І раптом усвідомив, наскільки мало насправді знає про людину, яка за останні два місяці стала для нього настільки звичною. Ця думка неприємно його зачепила. Не тому, що він боявся за неї, а тому, що вперше чесно визнав: він почав до неї звикати. Можливо, навіть більше, ніж варто було. На четвертий вечір Аделіна з'явилася. Вона сиділа на тій самій лавці. Орест помітив її здалеку й сам не зрозумів, чому відчув полегшення. Він підійшов ближче.
— Зникла кудись.
Аделіна підняла очі.
— Так вийшло.
Він хотів розпитати докладніше, але передумав.
— Усе нормально?
Вона трохи помовчала.
— Тепер так.
Орест не став уточнювати, що саме вона мала на увазі. Замість цього сів поруч. Кілька секунд вони мовчали. Потім Аделіна перевела погляд на його руку.
— У тебе ще болить?
Орест опустив очі. На місці старої травми залишилася тонка світла лінія.
— Іноді.
Аделіна нічого не відповіла. Її погляд затримався на шрамі довше, ніж потрібно. Орест це помітив.
— Чого дивишся?
Вона ледь помітно усміхнулася.
— Нічого.
Орест теж усміхнувся.
— Знову твоє «нічого».
Але цього разу в її погляді не було звичної легкості. Вона подивилася кудись убік.
— Деякі речі краще не згадувати.
Орест не одразу зрозумів, про що вона. Поглянув на свою руку. Потім на неї.
— Аварію?
Аделіна не відповіла. Її мовчання було достатньою відповіддю. І саме воно змусило Ореста знову повернутися думками до того вечора. Не до самої аварії. До того, що було після. До лікарняної палати, різкого запаху антисептика, білої стелі над головою й голосу лікаря, який спокійно пояснював йому, що йому дуже пощастило. Тоді Орест не надавав цьому особливого значення. Пощастило так пощастило. Один із колег пожартував, що він народився в сорочці. Гордій сказав ще простіше: Оресту, мовляв, іще рано помирати. Тоді він посміявся. Тепер ці слова згадувалися зовсім інакше. Він ніколи серйозно не замислювався над тим, наскільки близько був до смерті.Але після аварії все частіше помічав, що пам'ятає не сам удар, а лише окремі уривки.