«Після»

Через два дні Ореста відпустили додому. Лікар ще кілька разів повторив, що найближчими днями йому потрібен спокій. Не перевантажувати себе, не братися за важку роботу, стежити за самопочуттям і, якщо біль посилиться, повернутися до лікарні. Орест слухав мовчки. Він навіть кивав, коли лікар дивився на нього, ніби намагався показати, що все зрозумів. Насправді ж половина рекомендацій вилітала з голови ще до того, як він встигав вийти з кабінету. Йому хотілося лише одного — піти звідси. Лікарня встигла набриднути за ці два дні. Білі стіни, різкий запах антисептика, приглушені голоси в коридорах і постійний рух людей, які то заходили до палат, то виходили з них. Навіть уночі тут ніколи не було по-справжньому тихо. Орест не любив, коли за нього вирішували. Тому, щойно йому дозволили вийти, він забрав свої речі й залишив лікарню. Надворі було прохолодно. Орест зупинився біля входу й на кілька секунд заплющив очі. Свіже повітря здалося майже незвично чистим після лікарняного запаху. 
Місто жило своїм життям. Автомобілі рухалися дорогою, хтось поспішав до зупинки, біля аптеки стояла невелика черга. Навпроти чоловік вигулював собаку, яка вперто тягнула його до дерева. Десь неподалік сміялися двоє підлітків. Ніхто не знав, що кілька днів тому Орест міг не прокинутися. І в цьому було щось дивне. Світ не зупинився. Ніхто не чекав його повернення. Місто просто продовжувало рухатися вперед, ніби нічого не сталося. Орест засунув руки в кишені куртки й повільно рушив додому. Таксі він не викликав. Міг би, але після двох днів у лікарні не хотілося знову сидіти в замкненому просторі. Хотілося пройтися, відчути звичну дорогу під ногами, побачити знайомі вулиці. Перші кілька кварталів він ішов майже нормально. Потім тіло почало нагадувати про себе. Під час кожного різкішого руху тупо віддавало в ребрах. Плече тягнуло, а спина боліла так, ніби він не лежав два дні в лікарняному ліжку, а весь цей час розвантажував вагони. Орест сповільнив крок. Біль був терпимим. Принаймні лікар не жартував, коли казав, що йому пощастило.

”Пощастило“

Це слово останнім часом звучало надто часто. Орест намагався не думати про аварію. Не виходило. Варто було йому залишитися на кілька секунд без сторонніх думок, як у пам'яті знову виникав той вечір. 
Дорога. Світло фар. Різкий звук гальм. Машина, яка раптом опинилася надто близько. Він пам'ятав, як зрозумів, що не встигне відскочити. Пам'ятав удар. Пам'ятав, як земля пішла з-під ніг. А потім — темряву. І ще одне. Її.

Аделіну.

Вона була серед людей, які зібралися біля дороги. Орест не міг пояснити, чому саме її обличчя запам'яталося так чітко. Вона не кричала. Не бігла. Не метушилася. Просто стояла й дивилася. Наче чекала. Орест насупився й відкинув цю думку. Можливо, він просто неправильно все запам'ятав. Після такого мозок міг намалювати що завгодно. До свого двору він дійшов уже ближче до вечора. Небо поступово темнішало. Над дахами будинків збиралися важкі хмари, а останнє світло дня відбивалося від мокрого після недавнього дощу асфальту. Двір виглядав майже так само, як завжди. Старі лавки, дерева вздовж доріжки, дитячий майданчик з облупленою фарбою, кілька велосипедів, залишених біля під'їзду. У деяких квартирах уже горіло світло. Хтось вечеряв, хтось дивився телевізор, хтось, можливо, сварився через якусь дрібницю, яка здавалася йому найважливішою проблемою цього вечора. Звичайне життя.
Орест майже відчув полегшення.
Він дістав ключі й уже збирався підійти до під'їзду, коли помітив знайому постать. На лавці навпроти сиділа Аделіна. Вона була сама. Руки сховані в рукавах пальта, волосся трохи розтріпане від вітру. Дівчина дивилася кудись у бік дороги, але щойно Орест вийшов із-за дерев, одразу підняла голову. Їхні погляди зустрілися. Аделіна підвелася. На її обличчі на мить промайнуло щось схоже на полегшення. Так швидко, що Орест не був упевнений, чи справді це побачив. Він зупинився. Вона дивилася на нього так, ніби чекала саме цього моменту.
— Ви живі.
Орест трохи насупився. У її голосі не було радості чи здивування. Вона просто констатувала факт.
— Як бачиш.
Аделіна кивнула. Кілька секунд вони стояли мовчки. Орест підійшов ближче. Тепер він міг краще роздивитися її обличчя. Вона здавалася спокійною, але пальці нервово перебирали край рукава. Це була вже не вперше помічена ним дрібниця. Коли Аделіна не знала, що сказати, вона робила саме так.
Орест кілька секунд мовчки дивився на неї. Аделіна стояла навпроти, не відводячи погляду, але в її поведінці було щось дивне. Вона ніби не просто побачила його. Ніби переконувалася, що з ним справді все гаразд.
— Ти, здається, зовсім не здивована, що бачиш мене.
Аделіна ледь помітно опустила очі.
— Я знала, що ви повернетеся.
Орест уважно подивився на неї. Відповідь була дивною, але він не став одразу продовжувати. У ньому ще залишалося щось від тієї недовіри, яка з'явилася в момент аварії. 
Він уже збирався відвести погляд, коли раптом відчув щось дивне. Наче хтось спостерігав за ним. Не просто випадково кинув погляд у його бік, як це робили люди, проходячи повз. Це було інше відчуття. Надто пильне й уважне, майже фізичне. Ніби за кожним його рухом стежили, намагаючись нічого не пропустити. Орест повільно озирнувся. Двір був майже порожній. На іншому боці дороги стояла припаркована машина. Біля під'їзду сусіднього будинку чоловік курив, дивлячись у телефон. На дитячому майданчику колихалися від вітру порожні гойдалки. Нічого незвичайного. Орест ще кілька секунд оглядав двір, але нікого не помітив. Він знову повернувся до Аделіни. Вона дивилася на нього. І чомусь від цього відчуття не зникло. Навпаки. Тепер йому здалося, що її погляд був занадто уважним. Вона стежила за його обличчям, за руками, за кожною зміною виразу, ніби намагалася зрозуміти, чи все з ним справді гаразд. Орестові це не сподобалося.
— Ти була там, — сказав він після короткої паузи.
Аделіна кивнула.
— Так.
— І пам'ятаєш, що сталося?
Вона знову подивилася на нього.
— Пам'ятаю.
Орест опустив погляд. Перед очима знову промайнули фари, мокрий асфальт і той короткий момент, коли він зрозумів, що машина не встигне зупинитися.
— Цікаво, — тихо сказав він. — Я майже нічого не пам'ятаю після удару.
Аделіна нічого не відповіла. Її погляд ковзнув по його плечу, потім опустився нижче, ніби вона перевіряла, чи немає ще якихось видимих травм.
— Вам досі боляче?
— Терпимо.
Вона кивнула, і на її обличчі на мить з'явилося полегшення.
— Значить, усе добре.
Орест насупився.
У цих словах було щось таке, чого він не міг пояснити. Не сама фраза. Те, як вона її сказала. Наче для неї його біль був не просто наслідком аварії, а ознакою того, що все відбувається правильно. Він уже хотів щось запитати, але Аделіна раптом тихо додала:
— Ви ще не повинні були померти.
Орест завмер. На мить йому здалося, що він неправильно почув. Шум дороги, вітер, голоси людей десь за будинком — усе ніби відійшло на другий план. Залишилося тільки це речення. Він повільно подивився на Аделіну. Вона сама зрозуміла, що сказала зайве. Її обличчя змінилося. Пальці перестали рухатися.
— Що ти сказала?
Аделіна мовчала. Орест дивився на неї, очікуючи пояснення, але вона лише похитала головою.
— Нічого.
Він відчув знайоме роздратування. Тільки тепер до нього додалося щось інше. Настороженість? Він почав складати в голові те, що раніше не хотів помічати. Аделіна з'явилася в його житті незадовго до аварії. Вона була поруч у момент, коли він мало не загинув.Знала його ім'я, хоча вони не знайомилися. Тепер чекала його біля будинку після лікарні. І говорила про його смерть так, ніби знала про неї більше, ніж мала б знати будь-яка стороння людина. Орест зробив крок до неї.
— Аделіно...
Вона підняла очі.На мить вони просто дивилися одне на одного. В її погляді не було виклику. Навпаки. Там було щось схоже на страх. Але Орест не зрозумів, кого саме вона боялася. Його? Аделіна першою відвела погляд.
— Вам краще відпочити.
Вона розвернулася й рушила через двір. Орест не пішов за нею. Він залишився стояти на тому самому місці, спостерігаючи, як її постать поступово віддаляється. Дівчина не поспішала. Не озиралася. Просто йшла вперед, поки не зникла за поворотом. Орест ще кілька секунд дивився їй услід. Потім повільно перевів погляд на свій будинок. На четвертому поверсі горіло світло, але його вікно було темнішим за нічне чисте небо. Ще кілька днів тому він повернувся б додому, кинув ключі на стіл, прийняв душ і ліг спати. Завтра знову була б робота. Післязавтра теж. Ті самі вулиці, той самий завод, той самий двір, те саме життя.А тепер у ньому з'явилася людина, яку він майже не знав, але яка чомусь говорила про його смерть так, ніби ця тема була їй давно знайома. Орест підняв голову до неба. Над будинками вже з'явилися перші зорі. Він раптом згадав слова Гордія.