Частина друга «Те, що не мало статися»

«Зустріч»

**************************************************

Наступні кілька днів минули майже так само, як і попередні. Орест ходив на роботу, повертався додому, іноді затримувався біля магазину, де вже давно примітила його чорна кішка, а вечорами сидів на кухні з чашкою кави, навіть коли пити її вже не хотілося.

Конверт він так і не відкрив. Спочатку залишив його на кухонному столі, потім поклав у шухляду, а через день переніс до шафи. Наче відстань у кілька метрів могла змінити те, що було всередині. Не змінила. Орест просто навчився не дивитися в той бік. Іноді він ловив себе на тому, що згадує про нього посеред роботи. Стояв біля верстата, виконував звичні рухи, слухав монотонний гул механізмів, і раптом у голові виникало просте питання: що там? Після цього з'являлося інше. А якщо краще не знати? На ньому все й закінчувалося. Він повертався до роботи. Життя взагалі було зручним у своїй здатності відволікати людину від того, про що вона не хотіла думати. Робота. Дорога додому. Їжа. Сон. Наступний день. І знову те саме. Минуле залишалося десь позаду, якщо не озиратися. Принаймні Орест дуже хотів у це вірити.

Того вечора він вийшов із заводу пізніше, ніж планував. На годиннику було майже дев'ята. Працівники його зміни вже розійшлися, і біля прохідної залишилися лише кілька людей, які курили, розмовляли між собою та чекали транспорт. Орест натягнув куртку й кілька секунд постояв на сходах. Після десяти годин серед металу, шуму й людей йому хотілося тиші. Він міг сісти на автобус. Навіть знав, коли саме мав приїхати потрібний, але вирішив іти пішки. Хотілося пройтися. Вулиця зустріла його холодним вологим повітрям. Небо було затягнуте хмарами, і здавалося, що ніч цього разу прийшла раніше, ніж зазвичай.

Ліхтарі вже горіли. Їхнє світло розливалося по мокрому асфальту нерівними жовтими плямами. Подекуди на дорозі залишалися невеликі калюжі, в яких тремтіли відбиття фар. Місто поступово затихало. Магазини ще працювали, але людей ставало дедалі менше. Біля зупинок стояли поодинокі пасажири. Хтось гортав телефон, хтось курив, хтось нервово поглядав на дорогу. Орест ішов повільно. Руки ховав у кишені куртки. Він відчував приємну втому після роботи. Не ту, яка змушує ледве триматися на ногах, а звичайну, знайому втому, що приходить після довгого дня й нагадує: ще трохи, і можна буде нарешті лягти спати. Десь далеко проїхав автобус. Шини автомобілів шурхотіли по мокрій дорозі. З відкритого вікна одного з будинків долинув сміх. На мить Орест подумав, що колись у нього теж були вечори, які він проводив не сам. Думка з'явилася раптово. Так само раптово він її відкинув. Він не любив згадувати минуле. Особливо тоді, коли день був спокійним. Бо варто було лише трохи задуматися, і в голові знову виникали обличчя, голоси, місця, яких більше не існувало в його житті. Минуле мало одну огидну властивість: його не потрібно було запрошувати. Воно саме знаходило дорогу назад. Орест уже майже дійшов до перехрестя, коли почув різкий звук клаксона. Він машинально підняв голову. Фари автомобіля на кілька секунд засліпили його. Машина промчала перехрестям, різко загальмувала трохи далі, колеса коротко прошурхотіли по мокрому асфальту, а потім автомобіль зник за поворотом. Орест завмер. У грудях неприємно стиснулося. На секунду перед очима промайнуло інше світло. Інші фари. Інший вечір. Інший звук гальм. Він заплющив очі й повільно видихнув.

— Ідіоти...

Голос прозвучав тихіше, ніж він хотів. Орест провів долонею по обличчю й змусив себе рухатися далі. Він уже збирався переходити дорогу, коли помітив дівчину. Вона стояла на іншому боці вулиці. Спочатку Орест навіть не звернув на неї особливої уваги. Людей на вулицях вистачало. Але через кілька секунд він зрозумів, що дівчина не просто стоїть. Вона дивилася на нього. Прямо на нього... Не на дорогу. Не на машини. Не в телефон. Саме на нього. Орест зупинився. Між ними було кілька десятків метрів, але він чомусь відчув її погляд майже фізично.

Дівчина була невисокою, худенькою, майже тендітною на вигляд. Світле русяве волосся спадало нижче спини й ледь ворушилося від вітру. На ній був простий світлий одяг, який здавався трохи недоречним для прохолодного вечора. Вона виглядала так, ніби зовсім не відчувала холоду. Орест насупився. Він не знав, чому продовжував на неї дивитися. Можливо, через обличчя. Воно було незнайомим. Принаймні мало бути, але щось у ньому боляче нагадувало про минуле. Не конкретна риса. Не очі. Не губи. Просто загальне відчуття. Те саме, яке він відчув у кафе кілька днів тому. Дивне, неприємне відчуття, ніби мозок намагався впізнати те, чого сам Орест упізнати не міг. Він відвів погляд. Йому це не сподобалося. Зовсім. Орест дочекався зеленого світла й перейшов дорогу. Коли проходив повз дівчину, то вже майже переконав себе, що вона просто помилилася. Можливо, чекала когось іншого. Можливо, він просто здався їй знайомим. Таке траплялося. Людський мозок узагалі любив знаходити знайомі обличчя там, де їх не було. Він зробив кілька кроків.

— Ви Орест?

Орест зупинився. На мить йому здалося, що він почув неправильно. Повільно повернув голову. Дівчина стояла за кілька кроків від нього. Тепер він міг роздивитися її краще. Сірі очі, надто світла шкіра, маленький ніс, акуратні риси обличчя. Вона дивилася на нього спокійно. Надто спокійно. У її погляді не було звичайної цікавості незнайомої людини. Наче вона не намагалася зрозуміти, хто перед нею. Наче вже знала.

— Ми знайомі?

Дівчина трохи замислилася.

— Ні.

Відповідь прозвучала просто.

Орест насупився.

— Тоді звідки знаєте моє ім'я?

Вона опустила погляд. На кілька секунд між ними запала тиша. 

Повз проїхав автомобіль, освітивши їх фарами. Аделіна навіть не здригнулася. Потім знову подивилася на нього.

— Мені просто потрібно було вас знайти.

Орест відчув легке роздратування. Не через саму відповідь. Через те, як вона її сказала. Спокійно. Наче це була цілком нормальна причина шукати незнайому людину пізно ввечері.