«Дзвінок минулого»

У квартирі було холодніше, ніж надворі. Орест зачинив за собою двері, зняв куртку й повісив її на спинку стільця. Взуття залишив біля порога, як завжди, навіть не розправивши шнурки. Втома після зміни вже відчувалася в кожному русі. Світло він не вмикав. Кілька секунд просто стояв у темному коридорі, слухаючи звуки будинку. Десь за стіною тихо працював телевізор, поверхом вище хтось ходив із кімнати в кімнату. У трубах опалення час від часу лунав короткий металевий стукіт. Звичайний вечір. Орест пройшов на кухню й відсунув штору. За вікном уже майже зовсім стемніло. У сусідньому будинку горіли десятки вікон, і за деякими з них можна було розгледіти силуети людей.

Хтось вечеряв.

Хтось розмовляв.

Хтось, можливо, уже збирався спати.

Орест опустив штору.

На кухонному столі стояла чашка, яку він залишив ще вчора. Біля раковини накопичилося кілька тарілок, а на стільниці лежала відкрита пачка хліба. Він подивився на все це й важко видихнув.

— Завтра.

Це слово останнім часом стало універсальним рішенням.

Посуд можна помити завтра.

Продукти купити завтра.

Квартиру прибрати теж завтра.

Навіть на дзвінки можна було не відповідати сьогодні.

Орест відкрив холодильник. Усередині було небагато: кілька яєць, шматок сиру, масло й майже порожня пляшка молока.

Він постояв біля відкритих дверцят ще кілька секунд, ніби сподівався знайти там щось нове, а потім закрив холодильник. Їсти не хотілося. Та й сил готувати щось не залишилося.

Після душу Орест перевдягнувся в стару футболку й спортивні штани та ліг на ліжко. Волосся ще залишалося вологим, тому кілька пасм прилипли до чола.

Він узяв телефон.

Три пропущені дзвінки.

Той самий номер.

Орест дивився на екран, не натискаючи нічого. Він знав, хто телефонував. Саме тому й не хотів передзвонювати.

Телефон завібрував у його руці.

Орест завмер на кілька секунд, а потім усе ж прийняв виклик.

— Так?

На іншому кінці запала коротка пауза. 

— Орест?

— Слухаю.

Голос був знайомим, і від самого його звучання в Ореста неприємно стиснулося в грудях.

— Нам треба поговорити.

Орест заплющив очі й відкинув голову на подушку.

— Не сьогодні.

— Це важливо.

Він тихо видихнув.

— Усе важливе чомусь трапляється ввечері. 

Співрозмовник на мить замовк.

— Завтра?

Орест подивився у стелю.

— Завтра.

Він завершив дзвінок і поклав телефон поруч. У кімнаті знову стало тихо. За вікном миготіли вогники автомобілів, а десь далеко чувся приглушений шум дороги. Орест заплющив очі. 

Тієї ночі він заснув, думаючи, що завтра буде таким самим, як учора.