Частина перша «До того як усе змінилося»

Дорога додому

**************************************************

 Годинник показував сьому сорок три вечора. Орест вийшов зі заводської прохідної. Він не поспішав. За кілька десятків метрів від нього працівники його зміни розходилися в різні боки: хтось ішов до зупинки, хтось сідав у старі автомобілі, а хтось, як і щодня, зупинявся біля невеликого магазину через дорогу. Орест лише коротко кивнув двом знайомим, коли вони пройшли повз нього. Після десяти годин роботи хотілося тільки одного: тиші, гарячого душу, м'якого ліжка та спокою.

 Завод залишався позаду разом із гуркотом верстатів, запахом металу й постійним гулом вентиляції, який ще довго стояв у голові після зміни. Орест засунув руки в кишені куртки й пішов додому. Дорога займала близько двадцяти хвилин, якщо не зупинятися. Сьогодні він вирішив трохи затриматися біля невеликого магазину, до якого від його будинку було всього кілька хвилин ходьби. Під лавкою, що стояла неподалік від входу, сиділа чорна кішка. Вона була худою, але не виснаженою. Шерсть трохи злиплася після дощу, а на одному вусі виднілася маленька подряпина. Кішка помітила Ореста й одразу вийшла з-під лавки.

— Мурка, ти знову тут, — тихо сказав він.

Вона підійшла ближче. 

Орест присів і простягнув руку. Кішка обережно понюхала його пальці, а потім потерлася головою об долоню.

— Вибач, я нічого тобі не купив.

Кішка подивилася на нього.

— Не дивись так. У мене сьогодні теж важкий день. Нестерпно втомився і хочу швидше до свого м'якенького ліжечка. Вона продовжувала тертися об його долоню, наче зовсім не збиралася приймати відмову. 

— Добре-добре, переконала ти мене, негідниця.

Орест підвівся й зайшов до магазину. Через хвилину він вийшов із невеликою упаковкою корму. 

— Ну ось, повернувся. Ще й зі смаколиком.

Він відкрив упаковку й насипав трохи корму в пластикову кришку, яку знайшов неподалік. Орест стояв поруч, спостерігаючи, як один шматочок за іншим зникає з кришки, і подумки вже уявляв гарячий душ та своє м'яке ліжко. 

— Ти сильно не звикай до таких делікатесів.

Кішка не відповіла, а лише подивилась на нього засуджуючим поглядом. 

— Я серйозно, Муся. Погане діло звикати до хорошого, потім буде важко. 

Вона продовжувала їсти. 

— Знову годуєш її?

Орест озирнувся. За кілька метрів від нього стояв Гордій. Старий двірник тримав у руках мітлу й спостерігав за ними з ледь помітною усмішкою.

— А ти чого за мною стежиш?

— Просто вийшов подихати свіжим повітрям.

— Тоді чого стоїш тут?

Гордій проігнорував питання Ореста, підійшов ближче до кішки та сів поруч біля нього. 

— Вона вже звикла до тебе.

— Я помітив.

— А ти до неї?

Орест подивився на кішку.

— Не знаю.

— Знаєш.

— Чому ти завжди відповідаєш замість мене?

— Бо ти рідко відповідаєш чесно.

Орест ледь усміхнувся.

— Ти занадто багато про мене думаєш.

— За два роки можна дещо помітити.

— Наприклад?

Гордій підвівся й сперся на мітлу. 

— Наприклад, те, що ти завжди кажеш, ніби тобі ніхто не потрібен.

— Мені ніхто й не потрібен.

— А потім щовечора приходиш сюди й розмовляєш зі мною.

Орест замовк. 

Гордій усміхнувся.

— От бачиш.

— Ти не людина. Ти просто двірник, якому нудно.

— А це вже образливо.

— Переживеш.

Гордій засміявся.

Вони стояли мовчки, поки кішка доїдала корм.

— Як робота? — зненацька запитав Гордій.

— Важкий день сьогодні. Втомився і вже з ніг валюсь.

— Знову сварився з начальником?

— Ні.

— Значить, начальник не прийшов.

Орест подивився на нього.

— Ти звідки знаєш?

— Бо ти спокійний.

— Я завжди спокійний.

— Ні. Ти завжди мовчиш. Це різні речі. 

Орест тихо видихнув.

Він сьогодні причепився до одного хлопця з нашої зміни. Той помилився, і начальник почав кричати на нього при всіх.

— І ти втрутився?

— Ні.

— Чому? Це на тебе не схоже.

— Бо не моя справа.

— Раніше ти б втрутився.

Орест повільно підняв очі й кілька секунд мовчки дивився на Гордія. Погляд став суворим і холодним. Йому не подобалося, коли старий торкався тем, про які Орест волів не говорити.

— Ти коли-небудь перестанеш ставити мені такі питання? Не здається, що для двірника ти занадто багато знаєш про людей?

— Для двірника? Можливо.

Орест промовчав. Насправді його не дратувало, коли Гордій говорив про себе. Навпаки, іноді йому хотілося почути більше, просто він ніколи не питав.

У Гордія була якась дивна звичка відповідати на запитання так, ніби за кожною його фразою стояла інша історія, про яку він не хотів розповідати. Орест добре знав це відчуття - він сам так робив.

— Ти сьогодні знову сидітимеш тут до ночі? — запитав Гордій.

Орест підняв голову. Надворі вже майже стемніло. Після дощу асфальт блищав під світлом ліхтарів, а прохолодне повітря пахло мокрим листям і землею. Десь неподалік проїхав автомобіль, на кілька секунд освітивши двір фарами.

— Не знаю, — відповів Орест.

Він ще раз поглянув на годинник. Було вже за восьму. Вранці знову потрібно було вставати на роботу, але повертатися додому не хотілося. Гордій сидів на старій лавці, поклавши мітлу поруч. Після роботи він часто залишався тут ще на годину або дві.  Орест ніколи не питав навіщо. Мабуть, кожному іноді хотілося затриматися там, де від нього нічого не вимагали. 

На обличчі старого з'явилася ледь помітна усмішка. 

— Тоді тобі краще додому.

Орест глянув у бік під'їзду.

 Четвертий поверх. Друге вікно зліва. Темне.

Він знав, що там на нього чекала та сама квартира, яку вранці залишив у поспіху. Та сама чашка на столі, невимитий посуд і тиша, яка останнім часом зустрічала його щовечора.

— Там тихо, — сказав він.

Гордій нічого не відповів. 

Орест провів поглядом по двору. Йому подобалося це місце саме через його звичайність. Старі лавки, дерева, облуплена фарба на дитячому майданчику, світло з вікон сусідніх будинків. Тут усе залишалося на своїх місцях.