Частина перша «До того як усе змінилося»

Розділ 1. Дорога додому
Годинник показував сьому сорок три вечора. Орест вийшов із заводської прохідної. Він не поспішав. За кілька десятків метрів працівники його зміни розходилися в різні боки: хтось ішов до зупинки, хтось сідав у старі автомобілі, а хтось, як і щодня, прямував до невеликого магазину через дорогу. Орест лише коротко кивнув двом знайомим робітникам, коли ті порівнялися з ним. Після десяти годин важкої зміни хотілося тільки одного: тиші, гарячого душу, ліжка та спокою.
Завод залишався позаду разом із гуркотом верстатів, запахом мастила й металу та постійним низьким гулом вентиляції, який ще довго стояв у вухах. Орест засунув руки в кишені куртки й рушив додому. Зазвичай дорога займала близько двадцяти хвилин. Сьогодні він вирішив затриматися біля знайомої крамниці, звідки до його під'їзду було всього кілька хвилин ходьби.
Під дерев'яною лавкою біля входу сиділа чорна кішка. Худа, але не виснажена. Шерсть трохи злиплася від вогкості після нещодавнього дощу, а на лівому вусі виднілася стара подряпина. Кішка помітила Ореста й одразу визирнула зі своєї схованки.
— Мурко, ти знову тут, — тихо мовив він.
Вона підійшла ближче, тихо нявкнувши. Орест присів навпочіпки й простягнув руку. Кішка обережно ткнулася носом у його пальці, а потім потерлася щокою об долоню.
— Вибач, я ще нічого тобі не купив.
Кішка сіла навпроти й уважно подивилася йому в очі.
— Не дивись так докірливо. У мене теж був пекельний день. Сил немає, хочу тільки завалитися спати.
Вона знову підійшла й почала наполегливо тертися об його джинси, геть відмовляючись приймати виправдання.
— Добре-добре, переконала, розбишако.
Орест підвівся й зайшов до магазину. За хвилину він повернувся з невеликим пакетиком корму.
— Ну ось. Ще й зі смаколиком.
Він надірвав упаковку й висипав корм у чисту пластикову кришку, підібрану біля східців. Орест стояв поруч, дивлячись, як шматочок за шматочком зникають із кришки, і подумки вже підставляв плечі під гарячі струмені води у власній ванній.
— Тільки ти сильно не звикай до таких делікатесів.
Кішка на мить відірвалася від їжі й глянула на нього з серйозним, майже людським виразом мордочки.
— Я серйозно, Мусю. Погане діло — звикати до хорошого. Потім відвикати боляче.
— Знову підгодовуєш?
Орест здригнувся й озирнувся. За два кроки стояв Гордій. Старий двірник спирався на держак потертої мітли й дивився на нього з-під кущистих брів із ледь помітною усмішкою.
— А ти чого вистежуєш? — спитав Орест.
— Та здався ти мені. Просто вийшов повітрям подихати.
— Чого тоді саме тут став?
Гордій проігнорував зауваження, зробив крок уперед і сів на край лавки поруч.
— Вона до тебе звикла.
— Помітив уже.
— А ти до неї?
Орест подивився на чорну шерсть тварини.
— Не знаю.
— Знаєш.
— Гордію, чому ти вічно відповідаєш замість мене?
— Бо ти сам собі рідко кажеш правду.
Орест скривив губи в ледь помітній усмішці:
— Забагато ти про мене думаєш.
— За два роки, відколи я тут подвір'я мету, можна було дещо й помітити.
— Наприклад?
Гордій підвівся, знову спершись на мітлу:
— Наприклад, те, що ти всім торочиш, ніби тобі ніхто в бісовому світі не потрібен.
— Мені й справді ніхто не потрібен.
— А потім щовечора стирчиш тут і розмовляєш зі старим двірником.
Орест замовк, не знайшовши шпильки у відповідь.
Гордій тихо хмикнув:
— Отож-бо.
— Ти не людина. Ти просто балакучий двірник, якому на пенсії нудно.
— А це вже образа, хлопче.
— Переживеш.
Старий не образився, лише коротко засміявся. Кілька хвилин вони стояли мовчки, слухаючи, як кішка облизує кришку.
— Як зміна? — несподівано запитав Гордій, змінивши тон на серйозніший.
— Важко. З ніг валюся.
— Знову з майстром лаявся?
— Ні.
— Значить, майстра не було.
Орест підняв на нього погляд:
— Ти звідки знаєш?
— Бо ти спокійний.
— Я завжди спокійний.
— Ні. Ти завжди мовчазний. А це геть різні речі.
Орест важко видихнув крізь зуби:
— Він сьогодні до молодого хлопця з нашої зміни причепився. Той на станку напартачив, а начальник почав кричати на нього при всіх. Принижувати.
— І ти втрутився?
— Ні.
— Чому? Це на тебе не схоже.
— Бо не моя справа.
— Раніше ти б устряг.
Орест повільно повернув голову й кілька секунд дивився на Гордія важким, колючим поглядом. Йому до нудоти не подобалося, коли старий торкався тем, про які Орест сам волів мовчати навіть у власних думках.
— Ти коли-небудь перестанеш лізти в душу? Не здається, що для простого двірника ти забагато знаєш про людську натуру?
— Для двірника? — Гордій на мить відвів очі в темряву. — Можливо.
Орест нічого не відповів. Попри роздратування, у словах старого не було зла. Навпаки, іноді здавалося, що в Гордія була якась дивна, невловима звичка відповідати на запитання так, ніби за кожною простою фразою стоїть інша, набагато глибша історія, яку він ретельно охороняє. Орест знав цей погляд: він сам щодня носив таку маску.
— Сидітимеш тут до ночі? — спитав Гордій, глянувши в небо.
Надворі остаточно стемніло. Мокрий асфальт тьмяно виблискував під світлом поодиноких ліхтарів, осіннє повітря пахло вологим листям і димом. Десь у глибині кварталу прогарчав мотор і вихопив фарами облуплені стіни п'ятиповерхівок.
— Не знаю, — відповів Орест, глянувши на наручний годинник. Було вже за восьму. Вранці знову гудок, знову завод, але підніматися до квартири не хотілося зовсім.
Гордій знову присів на край лавки, поклавши мітлу поруч. Він часто так сидів після роботи — годину чи дві, просто дивлячись перед собою. Орест ніколи не допитувався навіщо. Мабуть, кожному іноді потрібен прихисток, де від тебе нічого не чекають і не вимагають звітів.
— Іди додому, Оресте, — тихо сказав Гордій.
Орест підвів очі на свій будинок. Четвертий поверх. Друге вікно зліва. Чорне, мертве скло. Там чекало саме те, що він залишив о шостій ранку: недопита чашка на столі, гора тарілок у раковині й глуха, порожня тиша, яка останнім часом стискала горло міцніше за будь-який зашморг.
— Там тихо, — мовив він уголос.
Гордій не поворухнувся.
— Іноді надто тихо, — додав Орест.
Старий лише мовчки кивнув, підтверджуючи, що почув і зрозумів. Кілька хвилин вони ділили цю мовчанку на двох. Оресту подобалося, що з Гордієм не треба було вдавати нормальність. Кішка, доївши, підійшла до ноги Ореста й потерлася об штанину.
Орест здригнувся, проганяючи заціпеніння, і встав:
— Я піду. Час уже.
— Добре.
Він зробив кілька кроків у бік під'їзду, але ззаду долетів голос старого:
— Оресте. Бережи себе.
Орест на мить зупинився, опустив плечі:
— Постараюся.
Він відповів з легким ваганням і пішов до дверей.
Гордій залишився сидіти біля крамниці, задерши голову до неба. Над дахами ледь мерехтіли рідкісні зірки. Подвір'я поступово поринало в сон. За кілька хвилин старий покликав чорну кішку, підвівся й повільно почовгав через двір до сусіднього під'їзду — того самого, де два роки тому він винайняв крихітну кутову квартиру на першому поверсі.
Дорогою Гордій раз у раз позирав на вікна. Біля свого крильця він зупинився й знову підняв очі на четвертий поверх сусіднього будинку. За кілька секунд у другому вікні зліва спалахнуло тьмяне жовте світло.
Лише після цього Гордій тихо видихнув, опустив голову й міцніше перехопив держак мітли.