1.

На момент моєї смерті мені було п’ятдесят два роки. Вік наче ще й не старечий, але й не молодий. Той самий рубіж, коли вже не мрієш про подвиги, а більше думаєш про те, щоб тихо й спокійно дожити решту. Я не був людиною видатною, але й не вважав своє життя порожнім. Родина, робота, дім — хіба людині треба багато?

Дружини не стало два роки тому, і лише тоді я зрозумів, скільки всього прогаяв. Ми прожили разом понад тридцять років, пліч-о-пліч. Я звик до її буркотіння, до вічних зауважень щодо моїх «ідіотських ідей» на кшталт курника у дворі чи пасіки на шість вуликів. Вона любила порядок, комфорт, міське життя, а я — сільську простоту.

Познайомилися ми в інституті. Я тоді був довготелесим хлопцем із вічним зошитом у руках, а вона — дівчиною з ясними очима й прямим характером. Сміялася дзвінко, вміла поставити на місце будь-кого. Я закохався одразу, а от вона не поспішала. Довго морочила мені голову, аж поки я не притяг під її гуртожиток старий патефон і не ввімкнув під вікнами платівку з At Last — Етти Джеймс. Сусіди ще місяць потому дражнили, зате вона усміхнулася й уперше подивилася на мене так, що я зрозумів: виграв.

Одружилися ми швидко. Грошей було обмаль, жили в орендованій квартирі, зате щастя — хоч відбавляй. Вона завжди вміла налагодити побут, а я все норовив вигадати щось «грандіозне». Вона зітхала, хитала головою й казала:
— Ну ти й фантазер, Джонатане.
Але потай я знав, що їй це подобалося. Навіть якщо вона ніколи в цьому не зізнавалася.

Вона боялася змін. Не любила галасу й бруду, ненавиділа село. Для неї ідеалом була квартира з гарячою водою, пристойними меблями й ремонтом, який не соромно показати гостям. Для мене ж мрією були сад, яблуні й невелике господарство. Ми сперечалися, сміялися, іноді сварилися. Але завжди залишалися разом.

Після смерті Ліз я ніби знову почав дихати — і це мене лякало найбільше. Не тому, що стало легше: біль нікуди не подівся, він просто осів десь глибше, став тихішим, але постійним. Та разом із її відходом утворилася порожнеча, у якій раптом умістилася моя давня мрія. Я продав квартиру й купив будиночок за містом, звичайний цегляний дім із горищем, похиленим сараєм і старою яблунею на задньому подвір’ї. Поруч текла річка, повітря було чисте, а за дорогою починався ліс. Усе саме так, як я колись уявляв. Усе — і водночас нічого, бо без неї це місце звучало надто тихо.

Я часто думав, як сидітиму на ґанку з великим кухлем чаю, слухатиму, як вітер перебирає листя, ніби чужі спогади. Можливо, заведу кілька курей, посію редиску, посаджу помідори, картоплю, цибулю — прості, приземлені радощі. Я завжди любив пора́тися в землі, а Ліз морщилася й казала, що це бруд. Тепер у мене була свобода — гірка і терпка, мов терен. Я отримав те, чого хотів, але кожна дрібна радість мала її тінь і смак втрати, від якого нікуди не подітися.

Діти на той час давно розлетілися. У кожного своя родина і клопоти. Бачилися ми не так часто, як хотілося б, але я не скаржився. Таке життя: вони мають іти власним шляхом.

Зате були онуки. Галасливі, допитливі, улюблені. Вони приїжджали на канікули — і мій новий дім одразу оживав. Я навіть жартував:
— Ну ось, тепер хоч виправдання є, чому дах ремонтувати ніколи.
Онуки носилися кімнатами, сварилися, мирилися, будували халабуди з ковдр.

Особливо чітко пам’ятаю один вечір. Вони притягли із собою диски з фільмами про хлопчика зі шрамом і посадили мене перед телевізором.
— Дідусю, дивися! Це найкраще кіно у світі! — сказала старша онучка з таким запалом, що я не зміг відмовитися.
Ми ввімкнули першу частину. Я сидів, здивовано дивлячись, як кругловидий хлопчисько вперше сідає на мітлу, а мої онуки хором закричали:
— Дивись, дивись, він зловить снітч!

Я поняття не мав, що таке снітч, але радів разом із ними. Потім мене змусили «чаклувати» палицею з саду.
— Ти тепер чарівник, дідусю! Ти — Дамблдор! — оголосив онук із такою серйозністю, що я ледь не вдавився сміхом.
Так я й познайомився з Гаррі Поттером.

Спершу ставився до цього як до забавки. Казка для дітей — і не більше. Але дітлахи були наполегливі. Ми дивилися фільми разом, вони переказували цілі розділи книжок, сперечалися, хто розумніший — Герміона чи Дамблдор. Іноді ставили мені запитання, на які я не знав відповіді, й доводилося розбиратися разом із ними. Потроху я почав запам’ятовувати імена, сцени, навіть якісь деталі.

Авжеж, фанатом я не став. Книг так і не прочитав — надто вже дитячими вони мені здавалися. Але імена й образи осіли в пам’яті. Просто як тло. Наче в сусідів за стіною постійно працює телевізор: хочеш — не хочеш, а знаєш, що там відбувається.

І ось, здавалося б, моє життя нарешті ввійшло в розмірене русло. Дім, сад, діти з родинами, онуки ростуть. Можна було доживати спокійно, без особливих хвилювань. Я навіть почав думати, що попереду в мене ще десятки років цього тихого, трохи нудного, але все ж таки непоганого життя.

Але доля вирішила інакше.

Все сталося найбуденнішим чином — і саме в цьому полягала особлива іронія. Увечері я вийшов до криниці: кришка на ній хиталася, я все збирався її полагодити, та відкладав. Ну от, дійшли руки. Взяв молоток, дошку, кілька цвяхів. Робота — дрібниця, думав я.

Я нахилився, притримуючи кришку, і в ту ж мить нога послизнулася на вологій землі. Здавалося б — пусте. Я й раніше втрачав рівновагу, але тепер тіло було вже не те, що в молодості. Я незграбно впав, ударився ребром об залізний кут, щось хруснуло — і повітря вирвало з легень.

В очах потемніло. Я намагався вхопитися рукою за край, але пальці не слухалися.
«Ех, Джонатане, догрався… Ось тобі й сільська ідилія», — майнуло в голові.

Страх? Ні. Швидше здивування. Я думав, що попереду в мене ще роки, що я встигну багато чого. Та виявилося — ось він, фінал. Швидкий і тихий, наче межа, за якою вже нічого не болить.