Частина 1

Однієї осінньої ночі на світ з'явилася донька Григорія Орлова. Та Вікторія, скориставшись нагодою, збрехала йому, що його дитина загинула.

Григорій не зміг змиритися з цією втратою. Він знайшов розраду в правлінні, роботі й алкоголі, намагаючись заглушити біль, який не полишав його навіть через роки.

Минуло двадцять років.

Одного вечора Григорій вирушив на бал. Серед безлічі гостей його увагу раптом привернула прекрасна дівчина.

Вона була дивовижно схожа на нього.

Ті самі риси обличчя, той самий погляд, навіть легкий нахил голови…

Увесь вечір вони лише зрідка зустрічалися поглядами. Григорій сам не розумів, чому не може відвести від неї очей.

Повернувшись додому, він довго сидів у темряві.

— Якою ж красивою була б моя донечка… — тихо прошепотів він.

І знову потягнувся до келиха.

Він навіть не здогадувався, що дівчина, яку він щойно бачив, і була його донькою.

---

Наступного дня.

Катя лежала на холодній підлозі, скута важкими кайданами. Її руки були скручені за спиною, забруднені кров'ю. Дівчина була важко поранена й ледве трималася при свідомості.

Перед нею стояла Вікторія.

— Катю… знаєш, хто твій батько?

Дівчина ледь підняла голову.

— Хто?..

— Григорій Орлов.

Катя здригнулася.

— Що?.. Це неможливо.

Вікторія посміхнулася.

— Можливо. Я збрехала йому тоді. Ти не загинула. Він думав, що втратив тебе назавжди.

— Але… чому?

— Тому що могла.

Раптом пролунав постріл — двері з гуркотом відчинилися.

На порозі стояв Григорій з іменим пістолетом в руці.

Його погляд одразу впав на Катю.

Він завмер.

На мить увесь світ ніби перестав існувати.

— Ти…

Потім він побачив кайдани.

Побачив кров.

І все зрозумів.

— Ти, сволото така… — голос Григорія затремтів від люті. — Ти двадцять років брехала мені?!

Вікторія відступила.

А Григорій уже кинувся до Каті.

Одним рухом він розірвав кайдани й підхопив дівчину на руки.

— Доню…

Катя слабко подивилася на нього.

— Тату?..

Григорій притиснув її до себе.

— Так… так, донечко. Я твій тато.

Він обережно опустився поруч із нею на коліна й пригорнув її до грудей.

— Тримайся, прошу тебе. Дивись на мене. Не відводь погляду. Говори зі мною про що завгодно. Просто дивись на мене, добре? Я викличу лікаря. Зараз же.

Григорій дістав телефон тремтячою рукою.

— Тримайся. Чуєш? Допомога вже їде.

Він притиснув долоню до її рани, намагаючись зупинити кров.

— Це буде боляче. Я знаю. Але молю тебе, потерпи.

— Татку…

— Я тут. Я з тобою.

Він міцніше притиснув долоню до рани, намагаючись зупинити кров.

Катя різко скрикнула й стиснулася від болю.

— Все-все… — Григорій одразу нахилився до неї. — Тихенько. Я тримаю. Я не відпущу.

Він уважно оглянув її рани.

— Доню… пробач мені.

— За що?..

— Я мав тебе знайти. Мав зрозуміти, що Вікторія бреше. Мав…

Голос його зламався.

— Татку, мені боляче…

Григорій заплющив очі.

— Вибач. Я знаю. Лікар уже їде. Ще трохи, донечко. Ще трохи.

Катя заплакала.

Григорій одразу витер сльозу з її щоки.

— Квіточко моя… душа моя… я не хотів. Не плач, прошу.

Він зняв із себе піджак і обережно накинув його на плечі Каті.

— Не плач. У мене серце болить, коли ти плачеш.

Він ніжно поцілував її в кінчик носа.

— Моє кошенятко…

Катя крізь сльози усміхнулася.

— Татку…

— Що?

— Я люблю тебе.

Григорій завмер.

В його очах заблищали сльози.

— Доню моя… маленька принцесо…

Він обійняв її ще сильніше, пригортаючи до себе, ніби намагаючись захистити її від усього світу.

— Тату…

— Я тут.

— Твій піджак… він колеться.

Григорій ледь усміхнувся.

— Ось як?

Він навмисно легенько торкнувся кінчиком пальця її носа.

— Татку!

Катя тихо чхнула.

— Апчхи!

Григорій не втримався від усмішки.

— Будь здорова.

Катя знову чхнула.

— Апчхи!

— Хм…

Він прикрив рот рукою, намагаючись не засміятися.

Катя примружилася.

— Татку… тобі смішно?

— Дуже.

— Ну тату!

Вона знову чхнула.

— Апчхи!

Григорій уже ледве стримував сміх.

— Доню, пробач…

— Ти смієшся!

— Трошечки.

— Татку!

Катя надула щоки, і він поцілував її у волосся, у вухо, у ніс, у щоки.

Ще вчора він думав, що його доньки немає.

А сьогодні вона сиділа поруч із ним, загорнута в його піджак, хмурила носик і сміялася крізь сльози.

Григорій обережно торкнувся її волосся.

— Знаєш… я двадцять років уявляв, якою ти могла б бути.

Катя подивилася на нього.

— І яка я?

Григорій усміхнувся.

— Набагато краща, ніж я міг уявити.

— Навіть якщо я чхаю?

— Особливо тоді.

— Тату!

Вона легенько штовхнула його в плече.

Григорій тихо засміявся й знову обійняв її.

— Моя донечка…

Катя притулилася до його грудей.

— Тату… дай я затисну рану.

Григорій подивився на неї, потім на свою долоню, просочену кров'ю.

— Тримай. Ось так. Молодець.

Він обережно переклав її долоню поверх своєї.

— Разом тримаємо. Чуєш? Разом.

Удалині вже завивала сирена.

Минуло три тижні.

Катя одужувала швидко — молодість, лікарі, яких Григорій викликав найкращих, і, головне, його присутність. Він не відходив від неї ні на крок. Ночами сидів у кріслі біля ліжка, тримав її за руку й годинами дивився на її обличчя, ніби боявся, що вона зникне, щойно він заплющить очі.

Він скасував усі зустрічі. Передав керівництво компанією заступникам. Уперше за двадцять років Григорій Орлов дозволив собі просто бути батьком.

Вони говорили про все. Про її дитинство в інтернаті, про музику, про те, як вона мріяла стати співачкою й соромилася співати вголос. Він слухав, затамувавши подих, і щоразу наприкінці казав одне й те саме: