Тату, ця нам не пiдходить!

Роздiл 17.

Епілог

Беатріче прокинулася від сміху.

Не дитячого.

Лоренцо сміявся десь за дверима, неголосно, намагаючись стриматися, але без особливого успіху.

Вона лежала на боці, підібгавши ноги під теплим покривалом, і кілька секунд слухала.

За вікнами вже був жовтень. Уранці кам’яна підлога довго лишалася холодною, вода в глечику швидко втрачала тепло, а служниці приносили світло раніше, ніж улітку.

Беатріче натягнула покривало вище.

Рік тому вона теж прокидалася в цій кімнаті.

Але тоді ще часом розплющувала очі й на мить не розуміла, де перебуває.

Тепер знала навіть із заплющеними.

Ліжко.

Вікно праворуч.

Невелика шафа.

Чоловікові черевики біля крісла, які він учора знову залишив не там, де домовлялися.

Її дім.

За дверима пролунав Джулієн голос:

— Тату, не смійся. Треба сказати.

— Я скажу. Але спочатку хочу зрозуміти, навіщо тобі мій камзол.

— Для вистави.

Беатріче розплющила очі.

Це вже було цікаво.

— Він завеликий, — сказав Лоренцо.

— То сидітиму.

— У ньому?

— Так.

Пауза.

Потім чоловік знову засміявся.

Беатріче сіла, обгорнувшись покривалом.

— Я вже прокинулася.

Двері відчинилися.

Лоренцо зайшов першим.

У руці тримав маленьку дерев’яну ложку.

За ним — Джулія, якій нещодавно виповнилося п’ять.

Темні кучері стали довші, щоки вже не були такими круглими, як у день їхнього знайомства, зате погляд лишився той самий: уважний, сміливий і небезпечно зацікавлений чужими слабкостями.

На ній був фартушок.

Перекручений.

Одна зав’язка висіла біля коліна.

Беатріче подивилася на ложку.

Потім на дитину.

— Що відбувається?

Джулія підійшла до ліжка.

— Ми покажемо родину.

— Кому?

— Усім.

Беатріче підняла очі до чоловіка.

Він усміхався.

— Я теж щойно дізнався.

— І для цього потрібен твій камзол?

— Мені ще не пояснили моєї ролі.

Джулія повернулася до нього.

— Ти будеш дивитися. Я буду тобою.

Беатріче не втрималася.

Лоренцо глянув на неї.

— Не допомагай.

— Я ще нічого не зробила.

— Ти вже смієшся.

Джулія забрала в нього ложку.

— А тобою буде Роза.

Беатріче стиснула губи, намагаючись виглядати серйозно.

— Вона погодилася?

— Поки ні.

— Тоді спочатку спитай.

Дівчинка зітхнула.

Виявляється, навіть для найкращого задуму знову треба було домовлятися з людьми.

Лоренцо нахилився й поцілував дружину в чоло.

— Доброго ранку.

Беатріче підняла до нього обличчя.

— Доброго.

Він затримався на мить.

Джулія подивилася на них.

Потім нагадала:

— Сьогодні всі приїдуть.

— Ми пам’ятаємо, — відповіла Беатріче.

— Тоді вставайте.

Дівчинка пішла до дверей.

На порозі зупинилася.

— І камзол треба старий. Якщо я його наступлю.

Лоренцо заплющив очі.

Беатріче вже сміялася вголос.

До вечора у Вальд’єрі мали зібратися Белларді, Маттео та Чечілія.

Без весілля.

Без заручин.

Без підписання угод.

Вітторія запросила всіх на осінню вечерю, бо давно не бачила Кларіче, а потім пояснила, що в її віці не треба шукати особливої причини, щоб зібрати людей за столом.

Беатріче не заперечувала.

Княгиня теж змінилася за цей рік.

Не стала лагідною до всіх.

Не втратила звички помічати неправильно поставлене крісло раніше, ніж людину, яка на ньому сиділа.

Але дедалі частіше питала, перш ніж вирішувати.

Іноді навіть не додавала власного рішення після відповіді.

Для Вітторії це було чималим досягненням.

Беатріче спустилася до сніданку пізніше за чоловіка.

У кімнаті пахло підсмаженим хлібом, теплим молоком і яблуками, які принесли з комори. На тарілці лежали скибки м’якого сиру, поряд стояв глечик меду.

Лоренцо відсунув для неї стілець.

Вона сіла.

Джулія вже щось шепотіла Розі.

Няня слухала зі стриманою усмішкою.

— Погодилася? — спитала Беатріче.

Роза підняла голову.

— На коротку виставу, пані.

— А яким чином ти будеш мною?

Джулія негайно втрутилася:

— Вона сяде й скаже: «Спочатку подивлюся».

Беатріче повільно повернулася до чоловіка.

Лоренцо взяв чашку.

Дуже зосереджено.

— Це вона сама придумала?

— Я не підказував.

— Ти надто швидко відповів.

Джулія дивилася на них із задоволенням.

Родина вже поводилася майже так, як у її виставі.

Вітторія зайшла, коли Лоренцо відламував для дружини шматочок хліба.

Окинула поглядом усіх за столом.

— Чому ви такі веселі?

Джулія випросталася.

— Я буду тато.

Княгиня зупинилася біля свого стільця.

Подивилася на сина.

Потім на онуку.

— Сподіваюся, не в усьому.

Лоренцо відклав хліб.

— Мамо.

Вітторія сіла.

— Я лише турбуюся про майбутнє.

Беатріче засміялася.

Княгиня взяла яблуко.

— А хто буде мною?

Джулія задумалася.

Вперше від ранку без готової відповіді.

— Треба когось дуже прямого.

Вітторія подивилася на Розу.

Та негайно опустила очі.

Лоренцо сховав усмішку за чашкою.

Беатріче не встигла.

Княгиня поклала яблуко назад.

— Добре. Я зіграю себе сама. Так буде найменше помилок.

Після сніданку Беатріче пішла до кухні.

Не перевіряти кожну каструлю.

Домовитися про вечір і подивитися, чи не потрібна допомога з тим, що можна приготувати заздалегідь.

Кухня була тепла. Біля вогню стояли великі горщики, на столі лежали вимиті овочі, поряд жінка обчищала цибулю й час від часу витирала очі тильною стороною долоні.

Пахло дровами, гарячою водою, дрібно нарізаною зеленню й тістом.

Беатріче привіталася.

Кухарка, яка за цей рік уже перестала вважати кожен її прихід прихованою перевіркою, показала блюдо з яблуками.

— Ці для пирога. Можна обчистити, якщо пані хоче.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше