Тату, ця нам не пiдходить!

Роздiл 16.

Розділ 16 Родинний портрет

У жовтні Беатріче вперше побачила, як збирають оливки.

Не з вікна карети.

Не здалеку, коли чоловіки вже струшували гілки, а жінки перебирали врожай.

Вона приїхала до Белларді рано, поки на траві ще трималася роса. Нижній край спідниці одразу потемнів, черевички набрали вологи, і Тереза, яка чекала біля господарського двору, подивилася на неї з виразом людини, що знала про це ще до її приїзду.

— Я ж писала, щоб пані взяла щось простіше.

Беатріче підняла поділ.

— Це просте.

Тереза оглянула тканину.

— Тоді пані треба переглянути свої уявлення.

Беатріче засміялася.

За її спиною Лоренцо допоміг Джулії вийти з карети.

Дівчинці нещодавно виповнилося чотири, і вона щодня знаходила нагоду повідомити про це людям, які вже знали.

Сьогодні нагода з’явилася біля нижньої сходинки.

— Я сама. Я велика.

Лоренцо залишив руку поруч, але не торкнувся.

Джулія спустилася.

Подивилася на нього.

Чекала.

— Бачу, — сказав він.

Вона задоволено кивнула й негайно ступила в мокру траву.

Роза тихо зітхнула.

Беатріче повернулася до Терези.

— Тепер нас двоє.

— Панна хоча б не в шовку.

Лоренцо подивився на дружину.

— Я попереджав.

— Не об’єднуйся проти мене з людьми, які знають, де лежать сухі панчохи.

Він усміхнувся й узяв її за руку.

З боку саду долинали голоси. Під деревами розкладали полотна, довгі палиці спирали на стовбури. У невеликих кошиках уже лежали перші оливки — зелені, бурі, майже чорні.

Беатріче зупинилася біля одного.

У її колишньому житті оливкова олія переважно починалася з пляшки.

Тут — із мокрої трави, потрісканих пальців, раннього підйому й людей, які до обіду мали втомитися більше, ніж вона за весь день біля письмового столу.

— Можна подивитися ближче? — спитала вона.

Тереза кивнула.

— Тільки не під гілками, коли почнуть працювати.

Джулія вже слухала.

— Мені теж?

Лоренцо присів біля неї.

— Поруч зі мною. І не беремо з землі до рота.

Дівчинка насупилася.

— Я не збиралася.

Беатріче побачила оливку в її пальцях.

Лоренцо теж.

Він простягнув долоню.

Джулія подумала.

Віддала.

— Я тільки дивилась.

— Тепер подивимося разом.

Під першим деревом стояв Оттавіо.

У старому камзолі, без урочистої шийної хустки, з капелюхом, який явно не беріг для гостей.

Він розмовляв із працівником і показував на край полотна.

Беатріче підійшла, коли дядько сам нахилився й відсунув камінь, щоб тканина не зачепилася.

Вона на мить завмерла.

Дрібний рух.

Нічого незвичайного для людини, яка справді доглядає господарство.

Але кілька місяців тому Беатріче майже не могла уявити Оттавіо без столу, рахунків і переконання, що всі повинні слухати саме його.

Він підвівся.

Побачив їх.

— Рано приїхали.

— Хотіла застати початок.

Дядько подивився на її поділ.

— Тут мокро.

Тереза мовчки стояла поруч.

Беатріче підняла руку.

— Я вже отримала необхідні пояснення.

Лоренцо кашлянув, приховуючи сміх.

Оттавіо привітався з ним, потім нахилив голову до Джулії.

— А ти навіщо приїхала?

Дівчинка відповіла без вагання:

— Збирати.

Дядько глянув на її маленькі руки.

— Добре. Ось тут можна підібрати ті, що впали на полотно.

Лоренцо перевірив місце.

Гілки над ними поки не чіпали.

Джулії дали невелику плетену мисочку.

Вона відразу присіла.

Беатріче спостерігала, як дитина бере оливку, розглядає, кладе, знову дістає.

Праця рухалася повільно.

Дуже повільно.

Оттавіо дивився на це із серйозним обличчям.

Потім сказав:

— Якщо так перебирати весь урожай, ми закінчимо до її весілля.

Беатріче засміялася.

Джулія підняла голову.

— Я не буду.

— Що саме?

— Заміж.

Лоренцо відразу погодився:

— Сьогодні точно ні.

Дівчинка кивнула й повернулася до оливок.

Дядько подивився на князя.

У його обличчі з’явилося щось м’якше.

— Розумна дитина.

— У зручні для неї миті, — відповів Лоренцо.

Оливки падали на полотно з неголосним сухим стукотом.

Беатріче стояла трохи осторонь і дивилася, як працюють.

Не було нічого схожого на красиву картинку з книжки: одна гілка не піддавалася, чоловік сердито змінив положення палиці; жінка біля кошика розігнула спину й притиснула долоню до попереку; молодший хлопець раз у раз наступав на край полотна, за що отримував короткі зауваження.

Зате все мало зрозумілий порядок.

Хтось струшував.

Хтось підбирав.

Хтось прибирав листя.

Урожай не рахували, дивлячись на нього з лоджії.

Його переносили власними руками.

Беатріче присіла біля жінки, яка перебирала оливки.

— Покажіть, що прибирати.

Та спершу розгубилася.

Поглянула на Терезу.

Господиня кивнула.

Жінка посунула миску ближче.

— Оце листя. Дрібні гілочки. А такі, надто пошкоджені, окремо.

Беатріче почала.

За кілька хвилин пальці стали вологі й холодні. Під нігтем застряг тонкий уламок листка. Вона витягла його, продовжила.

Поряд сіла Джулія.

Її мисочка була наповнена лише на дні.

— Я теж.

Беатріче посунула їй маленьку купку.

Дитина відразу вибрала найтемнішу оливку.

— Ця гарна.

— Гарна.

— Цю залишимо?

— Покладемо до інших.

Джулія насупилася.

Їй явно здавалося, що гарну річ треба забрати собі.

Оттавіо приніс порожній кошик.

Поставив поруч.

— Минулого року тут частина плодів пропала, — сказав він.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше