Розділ 15 Троє в одному домі
На четвертому тижні шлюбу Беатріче знайшла під своєю подушкою дерев’яного коня.
Маленького.
Без одного вуха.
З надзвичайно незручними для спання ногами.
Вона витягла іграшку, сіла в ліжку й подивилася на Лоренцо.
Чоловік саме застібав сорочку біля дзеркала.
— Твій?
Він повернув голову.
Оглянув коня.
— Сподіваюся, ні.
— Тоді в нас з’явився хтось іще.
Лоренцо підійшов, узяв іграшку й перевернув.
До її живота було прив’язано клаптик стрічки.
— Джуліїн.
— Я здогадалася. Питання — чому він у мене в ліжку.
За дверима відразу пролунав голос:
— Він ховався.
Беатріче подивилася на чоловіка.
Лоренцо — на двері.
— Заходь, — сказав він.
Джулія з’явилася в легкій ранковій сукні, з однією розчесаною половиною голови. Друга ще чекала Розиного терпіння.
Дівчинка побачила коня.
Задоволено кивнула.
— Знайшла.
— Знайшла, — підтвердила Беатріче. — Коли лягла на нього.
Джулія подумала.
— Болів?
— Трохи.
Дівчинка подивилася на іграшку уважніше.
Потім простягнула руки.
Лоренцо не віддав негайно.
— Під подушки, на яких сплять люди, тверді іграшки не ховаємо.
— А куди?
— У коробку. Під стіл. За крісло, якщо потім дістанеш.
Джулія повернулася до Беатріче.
— Ти можеш шукати.
— Можу. Але я хочу знати, коли гра почалася.
Дитина обміркувала цю умову.
Потім узяла коня.
— Зараз.
І зникла за дверима.
Беатріче відкинулася на подушки.
Лоренцо подивився на неї.
— Тепер доведеться шукати.
— Спочатку сніданок.
— Вона вже вирішила інакше.
— Тоді нехай наші рішення зустрінуться після сніданку.
Він засміявся й нахилився поцілувати її.
Беатріче обійняла його за шию.
На столі біля вікна лежали два непрочитані листи, відчинена коробочка зі шпильками й маленька дитяча стрічка, яку вчора забули забрати до іншої кімнати.
За кілька тижнів їхня гарно прибрана спальня стала схожою на місце, де справді жили.
Іноді це тішило.
Іноді в ній було забагато людей, навіть коли всі давно вийшли.
Перші дні після весілля Беатріче намагалася нічого не змінювати.
Не тому, що не мала власної думки.
Мала.
Одразу про багато речей.
Чому вода для вмивання іноді приходила тоді, коли Лоренцо вже збирався виходити? Чому невеликий рушник у дитячій висів так високо, що Джулія не могла дістати його сама? Чому служниця мусила щоразу бігти через довгий коридор по чисте полотно, хоча поряд стояла майже порожня шафа?
Але в цьому домі люди працювали ще до її появи.
Беатріче не хотіла входити до кожної кімнати з готовим наказом.
Тому дивилася.
Питала.
І досить швидко зрозуміла, що частину незручностей усі бачили, просто ніхто не вважав їх вартою окремої розмови.
Низький гачок для Джуліїного рушника зробили за один ранок.
Полицю з потрібною білизною переставили ближче.
Час, коли приносили воду, погодили так, щоб служниця не мусила вгадувати, чи князь сьогодні ще спить, чи вже сердиться біля порожнього умивальника.
Лоренцо не сердився.
Але одного разу вмився холодною водою з глечика, яку залишили з вечора, й потім довго дивився на Беатріче з таким бадьорим обличчям, що вона сміялася весь сніданок.
— Можливо, мені це корисно, — сказав він.
— Можливо. Але я не хочу, щоб ти щоранку перевіряв.
Зручності з’являлися невеликі.
Жодна не змінювала століття.
Зате Роза перестала знімати Джуліїн рушник із гачка по десять разів на день.
А служниця вже не вибачалася за те, що не могла бути одночасно біля двох дверей.
Беатріче подобалося саме це.
Не величезні відкриття.
Трохи менше зайвих кроків.
Трохи більше часу.
І можливість не починати ранок із чужого переполоху.
За сніданком Вітторія розповіла, що до неї після обіду приїде давня знайома.
— Вона ненадовго, — додала княгиня.
Лоренцо підняв голову.
— Ти так казала минулого разу.
— Минулого разу вона говорила про племінницю.
— Три години.
— У племінниці було складне становище.
Беатріче намазала на хліб м’який сир.
— А сьогодні?
— Сьогодні, сподіваюся, племінниця вже заміжня.
Джулія сиділа поруч і намагалася відламати рівний шматочок скоринки.
Не виходило.
Вона віддала хліб батькові.
— Зроби.
Лоренцо допоміг.
Вітторія подивилася на онуку.
— Після обіду ми з тобою погуляємо.
Дівчинка відразу насторожилася.
— З тією?
— Спочатку без неї.
Джулія кивнула.
Ця частина дня її влаштовувала.
Беатріче взяла лист від Кларіче, який принесли ще зранку.
Сестра писала про два виконані замовлення, тканину, яку краще більше не брати в одного постачальника, і Маттео.
Про нього — наприкінці.
Зате найдовше.
Беатріче всміхнулася.
Лоренцо помітив.
— Хороші новини?
— Маттео запросив її до своїх родичів.
Вітторія поставила чашку.
— Це добре.
— Вона хвилюється.
— Теж добре. Значить, не збирається прийти й одразу пояснити їм, як треба жити.
Беатріче підняла очі.
Княгиня дивилася на неї з невинним обличчям.
— Я не пояснювала вам, як жити.
— Ви почали з гачка.
— Він був надто високо.
— Саме так зазвичай і починається.
Лоренцо опустив голову.
Його плечі здригнулися.
Джулія подивилася на всіх.
Потім урочисто повідомила:
— Я тепер сама.
Вітторія повернулася до неї.
— Знаю. Учора ти повісила мокрий рушник на ручку дверей.
Дівчинка зітхнула.