Тату, ця нам не пiдходить!

Роздiл 14.

Розділ 14 Весілля з маленькою поправкою

У день свого другого весілля Беатріче прокинулася від того, що тітка Аньєзе сварилася з гарячою водою.

Точніше, з дівчиною, яка її несла.

— Я просила не окріп!

— Він уже не окріп, пані.

— Але ж був!

Беатріче лежала із заплющеними очима й слухала.

Ось так, напевно, і можна було зрозуміти, що життя остаточно налагодилося: за дверима сперечалися не про її майно, право підпису чи дивну поведінку після падіння зі сходів.

Про воду.

— Постав сюди, — пролунав голос Терези. — Пані ще не вмивалася.

— Я думала, вона вже…

— Пані сьогодні виходить заміж. Дозвольмо їй спершу прокинутися.

Беатріче всміхнулася, не розплющуючи очей.

Потім відкинула легке покривало й сіла.

У кімнаті було світло. Віконниці відчинили наполовину, і на підлозі лежали широкі сонячні смуги. На столику стояла миска з водою, біля неї — чисте полотно, маленький шматочок мила, гребінь і коробочка з перлинами на тонкій світлій основі.

Вітторіїн подарунок.

Поряд лежала стрічка Джулії.

Беатріче торкнулася її пальцем.

Сьогодні все мало бути справжнім.

Не наміром.

Не домовленістю, яку ще треба комусь пояснити.

Увечері їй не доведеться повертатися сюди в кареті.

Вона підняла голову й побачила в дзеркалі жінку з розпатланим медовим волоссям.

— Ну що, — сказала тихо. — Ще раз?

Відповіді, звісно, не було.

Натомість відчинилися двері.

Аньєзе зайшла першою, тримаючи в руках маленькі ножиці.

Беатріче відразу подивилася на них.

— Тітонько.

— Що?

— Поясніть, перш ніж підходити.

— Треба підрізати одну ниточку.

— На мені?

— На сукні.

— Тоді підходьте до сукні.

Тереза поставила на столик тацю.

Хліб, ще трохи теплий. Рикота. Два очищені шматочки груші. Маленька чашка густого шоколадного напою, який сьогодні приготували не для гостей, а для неї.

Беатріче нахилилася й відчула солодкуватий гіркий запах.

— Спочатку їжте, — сказала Тереза.

Аньєзе вже набрала повітря.

Господиня подивилася на неї.

— Пані Аньєзе, якщо наречена зомліє, доведеться розшнуровувати сукню.

Тітка замовкла.

Беатріче взяла хліб.

— Терезо, я колись маю записати всі твої найкращі аргументи.

— Записуйте після сніданку.

Кларіче прийшла, коли Беатріче вже сиділа перед дзеркалом у чистій сорочці.

У сестри на рукаві виднілася маленька світла нитка, а на обличчі — та особлива зосередженість, яка з’являлася, коли вона боялася щось зіпсувати й саме тому намагалася робити все повільно.

— Ти спала? — спитала вона.

— Так.

— Я майже ні.

— Чому?

Кларіче поклала на стіл коробочку з прикрасами.

— Думала, що забудемо рукавички.

Беатріче глянула на дві пари, які лежали просто перед ними.

— Вони дуже переконливо спростовують твої побоювання.

Сестра всміхнулася.

Потім стала позаду й обережно взяла пасмо її волосся.

Не служниця.

Вона сама.

— Дозволиш?

Беатріче кивнула.

Кларіче працювала разом із жінкою, яка мала укласти зачіску: подавала шпильки, притримувала довге волосся, стежила, щоб не стягнули надто туго біля скроні.

Беатріче дивилася на її руки в дзеркалі.

На маленьку цятку від давнього уколу.

На тонкі пальці, які останнім часом частіше тримали зразки тканини й листи, ніж порожню чашку за родинним столом.

— Маттео вже приїхав? — спитала вона.

Кларіче завмерла лише на мить.

— Допомагає дядькові внизу.

— Отже, випробування тривають.

— Він сам запропонував.

— Це ще серйозніше.

Сестра засміялася й нахилилася, перевіряючи, чи рівно закріпили пасмо.

— Не смійся, — попередила вона. — Я зараз тримаю шпильку.

Беатріче слухняно перестала.

Тереза принесла сукню.

Шовк на її руках був світлий, теплий за кольором, із ледве помітним візерунком. Коли тканину розгорнули, по складках пройшло сонячне світло, і дрібне листя стало виразнішим.

Аньєзе, яка до того перевіряла все, що могла перевірити, нарешті притихла.

Беатріче підвелася.

Її вдягали не квапливо, але й без того урочистого мовчання, від якого ставало страшніше.

Кларіче допомогла зі спідницею. Тереза поправила сорочку під шнурівкою, щоб тканина не зібралася біля лопатки. Жінка, яка укладала волосся, відійшла на крок і попросила повернути голову.

Аньєзе піднесла ножиці.

Беатріче негайно подивилася на неї.

— Ниточку, — нагадала тітка.

— Я пам’ятаю.

Ниточку підрізали.

Ніхто не постраждав.

Коли сукня нарешті сіла як слід, Беатріче повільно повернулася до дзеркала.

Світла тканина робила її очі зеленішими. Виріз не був ані надто глибоким, ані сором’язливо високим. Два ряди мережива на рукавах закінчувалися там, де вона ще могла вільно рухати кистями.

Аньєзе все-таки подивилася на них із жалем.

Беатріче зігнула руку.

Потім другу.

— Ложка врятована.

Кларіче засміялася.

Тереза поправила поділ.

Аньєзе зітхнула, але цього разу не запропонувала додати нічого.

Гребінь Вітторії закріпили у волоссі.

Перлини не блищали надміру, лише м’яко світлішали, коли Беатріче повертала голову.

Сестра стала поруч.

Подивилася на її відображення.

І раптом перестала усміхатися.

Беатріче відразу повернулася.

— Що?

Кларіче похитала головою.

— Нічого.

— Кларіче.

Сестра ковтнула.

— Ти щаслива?

Беатріче дивилася на неї кілька секунд.

Потім узяла за руки.

— Так.

Кларіче заплющила очі.

Наче саме цю відповідь їй треба було почути до того, як вони вийдуть із кімнати.

— Тоді добре.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше