Тату, ця нам не пiдходить!

Роздiл 13.

Розділ 13 Тату, ця нам підходить

За два тижні до весілля Беатріче зрозуміла, що погодити майно двох родин було простіше, ніж довжину її рукавів.

На рукаві тітка Аньєзе хотіла три ряди мережива.

Кларіче — один.

Кравчиня, яка приїхала з міста й уже пів години стояла перед ними навколішки, хотіла, щоб усі замовкли й дали їй закінчити примірку.

Беатріче хотіла сісти.

— Якщо я зігну руку, — сказала вона, — оцей ряд потрапить у тарілку.

Аньєзе подивилася на мереживо.

— На весіллі треба їсти обережно.

— Я планую їсти весь наступний шлюб.

Кравчиня опустила голову.

Її плечі ледь здригнулися.

Кларіче присіла на край ліжка й відразу отримала від тітки докірливий погляд: на покривалі лежала розгорнута тканина.

Сестра підвелася.

— Тоді один ряд.

— Два, — сказала Аньєзе.

Беатріче простягнула руку.

— Приметайте два. Якщо я не зможу взяти ложку, один знімемо.

Кравчиня кивнула з такою готовністю, наче їй щойно дозволили повернутися до родини після тривалої облоги.

Сукня була світла, кольору теплого вершкового масла. Не біла, не схожа на те вбрання, яке Беатріче колись вибирала перед першим весіллям. Шовк мав тонкий рослинний візерунок: його було видно лише там, де тканина поверталася до світла. Спідниця спадала широкими складками, а вузьке оздоблення на грудях не ховало ні шиї, ні обличчя.

У дзеркалі стояла медова блондинка з трохи почервонілими щоками.

Миленька.

Зосереджена.

Не юна дівчина, яка ще тільки уявляє, що таке подружнє життя.

Беатріче провела пальцями по складці біля талії.

Колись вона стояла перед іншим дзеркалом. Мати поправляла їй волосся, а Лоренцо надсилав повідомлення, що не загубив каблучок, але не може знайти одну шкарпетку.

Тоді їй здавалося, що попереду буде дуже довге життя.

Воно й було довгим.

Просто закінчилося не там, де вони думали.

— Не рухайтеся, пані, — попросила кравчиня.

Беатріче завмерла.

— Пробачте.

Жінка підняла голову.

У неї були темні уважні очі й маленька складка між бровами, яка поглиблювалася щоразу, коли Аньєзе пропонувала щось «лише трохи додати». На зап’ястку висіла подушечка з голками. Один ніготь тріснув біля краю; кінчик пальця був обмотаний вузькою смужкою полотна.

Беатріче помітила це ще на початку примірки.

— Вам зручно? — спитала вона.

Кравчиня на мить розгубилася.

— Так, пані.

— Я можу стати на підставку. Ви тоді не сидітимете весь час на підлозі.

Аньєзе втрутилася:

— Вона звикла.

Беатріче повернула голову.

— Я теж звикла стояти. Але вже не проти сісти.

Кларіче принесла низьку міцну підставку, яку зазвичай використовували біля шафи.

Кравчиня подякувала, підвелася й розім’яла коліна, намагаючись зробити це непомітно.

Беатріче стала вище.

Тепер жінці було простіше працювати з подолом.

— Ось так добре, — сказала вона.

Аньєзе зітхнула.

— Якби ми витрачали менше часу на переставляння…

— То вже встигли б приметати третій ряд, — завершила Кларіче.

Беатріче засміялася.

Тітка подивилася на них обох і вирішила не продовжувати.

Для всіх це стало приємною несподіванкою.

Дату весілля обрали на початок наступного місяця.

Після погодження документів Лоренцо перестав говорити «коли все буде готове». Назвав день, з’ясував необхідне з родинами та священником і приїхав до Белларді з таким спокійним обличчям, наче це було найпростіше рішення за весь час.

Беатріче спочатку навіть не відповіла.

Лише подивилася на нього.

Він усміхнувся.

— Тобі не підходить?

— Підходить.

— Тоді чому ти мовчиш?

— Боюся, що тітка зараз скаже: тканину не встигнуть привезти.

Аньєзе саме проходила повз відчинені двері.

Зупинилася.

— Я вже замовила тканину.

Лоренцо подивився на Беатріче.

— Бачиш? Ми добре працюємо разом.

Відтоді минуло майже три тижні.

За цей час на нижній дорозі завершили найнеобхідніше. Камінь довезли, мур закріпили, старий водовідвід очистили й перевірили після короткої нічної зливи. Оттавіо повернувся з огляду з брудними манжетами та вперше за довгі роки не привіз додому нової образи на Вальд’єрі.

Натомість привіз повчання про те, як треба приймати роботу мулярів.

Тереза вислухала його до кінця.

Потім попросила не класти закіптюжені рукавички на чисту скатертину.

Сварка на цьому закінчилася.

Кларіче тепер проводила в міському будинку кілька днів поспіль. У маленькій кімнаті біля вікна стояв її стіл, лежали зразки тканини, записані замовлення й листи, на які вона відповідала сама.

Беатріче більше не мусила щоразу питати сестру, чи все гаразд.

Кларіче приходила й говорила.

І про добрі справи.

І про ті, де треба було допомогти.

Іноді про Маттео.

Але про нього — значно обережніше.

Того дня після примірки Беатріче спустилася до саду в простій домашній сукні.

На плечах лишилися червонуваті сліди від затягнутих зав’язок. Вона обережно повела руками, відчуваючи, як розслаблюється спина.

Під лоджією Тереза перебирала постільне полотно, яке мали перевезти до Вальд’єрі. Не весь запас. Беатріче відмовилася перетворювати власний дім на склад порожніх шаф заради того, щоб показати, скільки білизни приносить у шлюб.

Біля ніг Терези стояв кошик із речами, що потребували лагодження.

В одному простирадлі був тонкий протертий край.

Господиня піднесла його до світла.

— Це залишимо тут.

— Так.

— А оці рушники?

Беатріче торкнулася полотна.

— Половину візьму. Половину залиш.

Тереза кивнула й почала складати.

Беатріче сіла на лаву.

Кілька хвилин вони мовчали.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше