Тату, ця нам не пiдходить!

Роздiл 12.

Розділ 12 Свекруха ще не погодилася

Щойно Джулію забрали вкладатися, тітка Аньєзе посунула свій стілець ближче до столу.

Беатріче впізнала цей рух.

Так у їхньому домі починали розмови, після яких хтось неодмінно мав поступитися спальнею, грошима або правом на власну думку.

— Передусім, — сказала тітка, — ми повинні з’ясувати, хто займатиметься весільною сукнею.

Кларіче відкинулася на спинку стільця.

Оттавіо склав руки на животі.

Лоренцо подивився на Беатріче.

Вітторія повільно закрила віяло.

— Передусім, пані Аньєзе, ми повинні з’ясувати, де вони житимуть.

— Звісно, тут.

— Дякую, що розпорядилися моїм будинком.

Аньєзе кліпнула.

— Я лише мала на увазі…

— Розумію. Ви вже дісталися сукні. А я поки що намагаюся не пропустити наречених.

Беатріче опустила очі, щоб не всміхнутися надто помітно.

Не допомогло.

Княгиня глянула на неї.

— Вас це теж стосується.

— Я уважно слухаю.

— Бачу. І надзвичайно вдало мовчите.

Лоренцо подав знак слузі. Той забрав останнє блюдо з фруктами, долив води й вийшов. У кімнаті лишилися родичі, Маттео та Марко, який уже підвівся, збираючись відійти разом із ним.

— Феррі, залиште нам завтрашній розклад, — попросив князь. — Решту обговоримо вранці.

Марко поклав біля його руки складений аркуш.

Маттео теж підвівся.

Кларіче не повернулася до нього, тільки пальці на колінах злегка стиснулися.

— Я перевірю, чи готова карета, — сказав він.

— Дякую, — відповіла вона.

Просто слово.

Але Беатріче побачила, як сестра підняла голову, коли Маттео проходив за її стільцем, і як він на мить уповільнив крок.

Вітторія дочекалася, поки двері зачиняться.

— Отже. Ви хочете одружитися.

— Так, мамо, — сказав Лоренцо.

— Я не просила повторити. Я почула ще за вечерею.

Вона сиділа прямо, поклавши віяло перед собою. При свічках срібні пасма в її волоссі були світліші, а тіні біля рота — виразніші. Беатріче раптом помітила втому, якої вдень не бачила.

Княгиня сьогодні не ходила до водовідводу, не рухала каміння, не сперечалася над рахунками.

Зате весь день спостерігала, як її син перестає потребувати дозволу на власне життя.

Таке теж виснажувало.

— Я не збираюся ставати між вами лише тому, що ви вирішили це швидше, ніж я очікувала, — продовжила Вітторія. — Але ми не можемо вдавати, ніби у вас немає родин, майна й дитини.

Оттавіо кивнув так завзято, наче нарешті почув щось цілком правильне.

Беатріче поклала долоні на край столу.

— Не можемо. Тому я хочу, щоб усе необхідне було записано до весілля.

Тітка Аньєзе повернула до неї голову.

— Усе?

— Права Джулії. Моє майно. Кошти Кларіче. Утримання нашого дому.

— І сукня, — тихо додала сестра.

Беатріче глянула на неї.

Кларіче тримала обличчя незворушним.

Аньєзе не помітила насмішки.

— Саме так. Бо потім завжди виявляється, що тканину замовили надто пізно.

— Сукню теж не забудемо, — погодилася Беатріче.

Лоренцо взяв її руку.

Не під столом.

На очах у всіх.

— Її майно залишиться її майном, — сказав він. — Белларді не мають ставати частиною моїх рахунків лише тому, що ми одружимося.

Оттавіо насупився.

— А управління?

— Ми погодимо, що потребує спільних рішень, — відповіла Беатріче. — Але я не збираюся віддавати ключі від власного дому разом із рукавичками після вінчання.

Вітторія кивнула.

— Добре.

Беатріче не чекала такої швидкої згоди.

Княгиня помітила її здивування.

— Я теж принесла до шлюбу дещо більше за рукавички. І воліла знати, де воно зберігається.

Оттавіо кашлянув.

— Звичайно, ніхто не пропонує…

— От і чудово, — сказала Вітторія. — Тоді не сперечатимемося з тим, чого ніхто не пропонує.

Кларіче опустила голову.

Беатріче вперше за вечір захотілося поцілувати не тільки Лоренцо.

З княгинею вона, звісно, такої вільності собі не дозволила.

— Тепер про Джулію, — сказала Вітторія.

У голосі щось змінилося.

Лоренцо випростався.

— Її частка й майно матері мають бути чітко відокремлені, — продовжила княгиня. — Я не хочу, щоб через кілька років хтось почав пояснювати, що новій родині потрібні гроші, а дівчинка ще мала й нічого не розуміє.

— Не почне, — відповів він.

— Запиши.

— Запишемо.

Беатріче повернулася до нього.

— І нехай пан Ланді перевірить документи Лючії. Якщо є окремі умови, вони повинні лишитися чинними.

Вітторія подивилася на неї довго й уважно.

— Ви не проти її речей у домі?

Беатріче відчула, як Лоренцо стиснув її пальці.

— Проти чого саме?

— Портрета. Деяких речей у дитячій. Того, що Роза говорить Джулії про матір.

Тітка Аньєзе ворухнулася.

Беатріче відповіла раніше, ніж вона встигла щось сказати:

— У Джулії була мати. Моє весілля цього не змінить.

Княгиня опустила очі.

— Добре.

Цього разу слово прозвучало інакше.

Тихіше.

Лоренцо повільно провів великим пальцем по руці Беатріче.

Вона знала, що йому теж непросто.

Лючія не була його дружиною в тому сенсі, в якому Беатріче була нею. Але частина його теперішньої пам’яті містила її голос, обличчя, уривки спільного життя. А донька була справжня. Її любов до матері, хоч би як мало вона могла пам’ятати, не ставала менш справжньою через те, що її батько тепер мав інше минуле.

Їм обом доводилося вчитися жити так, щоб не завдавати болю людям, які ні в чому не винні.

Не завжди це вдавалося легко.

— А виховання? — спитала Вітторія.

— Що саме? — уточнив Лоренцо.

— Я не хочу, щоб у домі почалася війна через кожну ложку.

Беатріче згадала Джулію над мискою з човником і стримала усмішку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше