Розділ 11 За що посварилися наші батьки
Уранці Беатріче дізналася дві речі: старий мур біля водовідводу нарешті оглянули, а тітка Аньєзе вирішила, що для огляду старого муру їй потрібні нові черевички.
— Там каміння, — пояснила вона за сніданком, обережно відрізаючи скоринку від хліба. — І земля.
Беатріче поклала ложечку біля чашки.
— Тітонько, я теж сподівалася, що ми знайдемо там мармурову підлогу, але дядько наполягає на землі.
Оттавіо, який саме намазував на хліб м’який сир, підвів очі.
— Я ні на чому такому не наполягаю.
— От бачите. Можливо, ще домовимося.
Кларіче пирснула в серветку.
Після кількох днів у міському будинку вона повернулася засмаглою на носі, з маленькою червоною цяткою на пальці: вкололася, показуючи кравчині зразок оздоблення. За вечерею напередодні сестра майже не говорила про Маттео, зате надто докладно пояснила, чому він затримався у майстерні довше, ніж збирався.
Беатріче не стала запитувати вдруге.
Іноді найкраще, що можна зробити для молодшої сестри, — дозволити їй повірити, ніби її ніхто не розкусив.
За вікнами вже стояла тепла, ясна днина. У вузькій смузі тіні під лоджією Тереза розкладала випрані полотняні рушники: сонце висушувало тканину швидко, але робило її жорсткою, тому господиня стежила, щоб не перетримати. Біля кухонного входу хлопчина обчищав кошик молодих бобів. Лушпиння падало йому на коліна; він щоразу збирав його долонею, а тоді знову захоплювався розмовою зі служницею, яка чистила мідну каструлю дрібним піском.
Запах теплого молока долинав із кухні разом із запахом підсмаженого хліба. На столі лежали світлі скибки сиру, мисочка густої рикоти, груші з нерівною шкіркою й невеликий глечик меду. На одній груші ще тримався листочок.
Беатріче взяла її до рук і раптом згадала іншу кухню.
Не болісним уривком, як раніше, коли будь-яка дрібниця змушувала її задихатися від туги. Цього разу спогад був теплий: Лоренцо біля сучасної стільниці, сонний, світловолосий, у футболці з розтягнутим коміром. Він розрізав грушу, найкращий шматочок поклав їй на тарілку, а собі залишив бік із вм’ятиною.
Тепер її чоловік мав темне волосся, князівський титул і звичку посилати записки через слугу.
Найкращий шматочок він однаково віддав би їй.
Беатріче всміхнулася.
— Ти чула, що я сказала? — спитала Аньєзе.
— Про черевички?
— Про те, що не можна їхати до чужого маєтку так, наче тебе покликали виполювати город.
— Нас покликали подивитися на канаву.
— Водовідвід, — поправив Оттавіо.
— Тим більше. Для водовідводу мої черевички годяться.
Дядько відсунув тарілку. Сьогодні він одягнув темно-коричневий камзол без того урочистого блиску, який останнім часом з’являвся в ньому перед важливими розмовами. Волосся було зібране й припудрене зовсім трохи; на манжеті виднілася стара, ретельно зашита дірочка.
Беатріче помітила її ще кілька тижнів тому.
Раніше це роздратувало б її: собі дядько залишав зношений одяг, а витрати на тітчине оздоблення вписував у родинні рахунки з незворушністю людини, яка не бачить суперечності.
Тепер вона знала: суперечностей у родичах вистачало, і жодну не можна було прибрати одним влучним зауваженням.
— Я хочу показати князеві одну річ, — сказав Оттавіо.
Кларіче перестала усміхатися.
— Яку?
— Її немає серед паперів, які ми вже віддали нотаріусові.
Беатріче повільно поклала грушу назад.
— Дядьку.
— Я не приховував документа.
— Після такого початку зазвичай з’ясовується, що документ лежав під вашим ліктем.
— Це лист. Приватний лист твого батька. Я знайшов його вчора ввечері серед власної кореспонденції.
Він дістав із внутрішньої кишені складений аркуш.
Папір пожовтів на згинах. Унизу лишилася смужка червоного воску; біля неї тканина кишені припала дрібною крихтою.
Беатріче не простягла руки одразу.
— І чому ви переглядали кореспонденцію?
Оттавіо стиснув губи.
— Бо мені набридло сидіти за столом і слухати, як усі шукають те, що я мав би пам’ятати.
Це було сказано різко. І чесно.
Беатріче взяла лист.
Почерк Алессандро Белларді вона вже навчилася впізнавати: сильний нахил, широкі нижні петлі, нетерпляче дописані закінчення. Чоловік, якого вона не знала, але чиє обличчя часом спливало в пам’яті разом із запахом шкіряних рукавичок та шерехом його рукава.
У листі не було ані страшного викриття, ані прихованої погрози.
Були три рядки про камінь для нижнього муру, який мав надійти від Вальд’єрі, дві скарги на майстрів, що чекали оплати, і зовсім коротке речення:
«Не хочу знову сваритися через воду, поки вони не виконають того, про що домовилися після зливи».
Беатріче перечитала його.
— Після якої зливи?
— Тієї весни, коли розмило нижню дорогу. Твій батько ще жив.
— Це я бачу. Що саме вони мали виконати?
Оттавіо потер великим пальцем край столу.
— Дати камінь. Дозволити підвести вози ближче. І… можливо, людей на два дні.
— Можливо?
— Я не стояв поруч при кожній їхній розмові.
Кларіче нахилилася до сестри.
— Покажи дату.
Беатріче розгорнула верхній край. Кларіче швидко глянула, тоді підвела голову.
— Я пам’ятаю ту весну. Батько повернувся весь мокрий. Його чоботи сушили біля кухонного вогню. Ти ще обурювалася, що в домі смердить шкірою.
Беатріче злегка ворухнула бровами.
— Як приємно дізнаватися, що я мала послідовні життєві пріоритети.
— Ти вимагала винести чоботи.
— Сподіваюся, разом із батьком не винесли.
Кларіче всміхнулася, але одразу знову стала серйозною.
— Тоді біля нижнього повороту стояла стара смоківниця. Він казав, що тепер люди їздитимуть повз неї, бо колишній проїзд непридатний.
Беатріче перевела погляд на дядька.