Розділ 10 Мигдаль, борошно і змова
Першою до майбутнього приготування долучилася Аньєзе.
Не тому, що її запросили.
Вона просто почула слова «тісто», «мигдаль» і «князь» в одній розмові й вирішила, що без її участі все неодмінно піде не так.
— Для таких солодощів потрібен добрий цукор, — повідомила тітка за сніданком.
Беатріче підняла очі від листа.
— Добре.
— І не варто робити надто просте.
— Ми готуємо з трирічною дитиною.
— Саме тому треба показати їй належне.
Баронеса поклала аркуш.
— Належне — це те, що вона зможе зробити маленькими руками, не обпікшись і не порізавшись.
Аньєзе зітхнула.
— Ти все розумієш надто буквально.
— У питаннях дитячих пальців — так.
Кларіче того ранку була вдома. Приїхала напередодні з міста, привезла папери, два зразки тканини й таке добре приховане задоволення, що Беатріче вирішила не псувати його допитом.
Сестра сиділа навпроти, намазувала сир на хліб і слухала.
— Можна зробити невеликі коржики, — сказала вона. — У кухарки є спосіб із мигдалем.
Аньєзе повернулася.
— Звичайні коржики?
— Якщо зробити їх із дитиною, звичайними вони навряд чи залишаться.
Беатріче засміялася.
Тітка подивилася на обох.
Потім на лист.
— А князь буде?
— Буде.
— І княгиня?
Баронеса зупинилася.
— Поки що не запрошувала.
Аньєзе випросталася.
— Треба запросити.
Беатріче глянула на Кларіче.
Сестра вже всміхалася.
— Чому? — запитала баронеса.
— Вона бабуся.
— Я це пам’ятаю.
— І не варто створювати враження, що її відсторонюють.
Беатріче повільно видихнула.
Цього разу в тітчиних словах була думка, яку не хотілося відкидати тільки через їхнє джерело.
Вітторія могла б побачити онуку в іншому домі.
Не як непрохану зміну.
Як звичайний день, у якому для неї теж є місце.
Але разом із нею з’явиться багато розмов.
Про порядок.
Про одяг.
Про те, як правильно стояти біля столу.
Баронеса взяла лист.
— Запрошу.
Аньєзе задоволено кивнула.
— Тоді треба…
— Якщо ви зараз скажете, що треба ще одну страву, я заберу запрошення назад.
Кларіче опустила голову до тарілки.
Тітка стиснула губи.
— Я хотіла сказати: прибрати.
Беатріче усміхнулася.
— Це можна.
Кухарка поставилася до задуму обережніше за всіх.
Беатріче не здивувалася.
Жінка знала ціну ранку, в якому чужі люди заходять на кухню з добрим настроєм, а виходять, залишивши тісто на всьому, крім дека.
Вони домовлялися не біля вогню.
Тереза запросила кухарку до невеликої кімнати, де можна було сісти й спокійно пояснити.
Баронеса назвала задум.
Не великий святковий стіл.
Не десятки видів випічки.
Трохи тіста, кілька простих форм, дитина під наглядом.
Дорослі приготують усе, що потребує вогню.
Джулія зможе змішувати, перекладати й ліпити.
Кухарка вислухала.
Потім запитала:
— А коли їй набридне?
Беатріче глянула на Терезу.
— Тоді підемо з нею. Ви не будете змушені розважати княжну замість роботи.
Це була важлива відповідь.
Жінка помітно розслабила плечі.
Вона розповіла про власний спосіб приготування.
Борошно.
Подрібнений мигдаль.
Трохи цукру.
Яйце.
Цедра, якщо хочеться запаху.
Тісто не надто м’яке, щоб його можна було взяти руками.
Беатріче слухала.
Не порівнювала вголос із тим, що знала.
У її колишньому житті мигдаль можна було купити вже змеленим у пакеті. Тут хтось мав спочатку підготувати горіхи, висушити, подрібнити, просіяти те, що треба.
Зручність завжди мала чиїсь руки.
Тепер їх було видно.
— Цукор відміряйте наперед, — попросила баронеса. — Я не хочу, щоб дитина вирішувала, скільки його має бути.
Кухарка вперше всміхнулася.
— Вона вирішить, що весь.
— Саме тому.
Тереза вже записувала, що принести й де поставити стіл.
Не біля відкритого вогню.
У кімнаті поруч із кухнею, з добрим світлом і достатнім місцем.
Баронеса подякувала.
Кухарка підвелася.
На порозі повернулася.
— Якщо коржики будуть надто товсті, доведеться пекти довше.
Беатріче усміхнулася.
— Я маю підозру, що вони будуть дуже різні.
— Тоді розкладемо окремо.
Це було розумно.
І значно корисніше за будь-яку промову про чарівність дитячої участі.
Вітторія відповіла того самого дня.
Подякувала.
Повідомила, що приїде.
І додала, що привезе дещо для їхньої роботи.
Беатріче перечитала останній рядок.
Потім передала Кларіче.
— Вона теж допомагатиме.
Сестра глянула.
— Це погано?
— Після ляльок вона обіцяла пам’ятати, що теж уміє допомагати.
Кларіче подивилася на баронесу.
Повільно всміхнулася.
— Тоді я хочу бути присутньою.
— Звичайно хочеш. Не тобі відповідати.
— Можливо, вона привезе мигдаль.
Беатріче глянула на лист.
— Хотілося б вірити в прості речі.
Увечері Лоренцо надіслав окрему записку.
Коротку.
«Джулія згодна. Зранку тричі запитувала, коли поїдемо. Мати теж згодна, але запитує тільки один раз і від цього хвилює більше».
Беатріче засміялася.
Відповіла, що кімнату підготували, а головне — не дозволяти дитині обіцяти всім коржики, поки вони ще не існують.
Він написав уранці:
«Запізно. Роза, Марко й двоє людей біля стайні вже чекають своєї частки».
Баронеса показала лист Терезі.
Економка прочитала.
Потім спокійно сказала:
— Зробимо трохи більше тіста.
Беатріче подивилася на неї з повагою.