Розділ 9 Сестра теж має голос
За десять днів після прийому лялька з блакитною стрічкою стояла на столі Беатріче між чорнильницею й невеликою скринькою.
Не для прикраси.
Баронеса двічі переставляла її на полицю, щоб не зачепити рукавом, і двічі знаходила знову біля паперів.
Першого разу повернула Тереза.
Другого — Кларіче.
Сестра пояснила, що на полиці іграшка сидить надто близько до краю.
Беатріче не заперечувала.
У цьому домі нарешті з’явилася річ, щодо якої всі погоджувалися без тривалої родинної розмови.
Принаймні майже всі.
Аньєзе вважала ляльку недоречною в кімнаті, де приймають людей із документами.
Оттавіо — зайвою.
Джулія, яка приїхала з батьком на четвертий день після прийому, перевірила стрічку й дозволила залишити.
Це рішення мало більшу вагу.
Тепер дерев’яна гостя дивилася на розкладені аркуші, поки Беатріче слухала Терезу.
— Замовлення підписав синьйор Оттавіо.
Економка стояла біля столу, тримаючи короткий рахунок.
Баронеса відклала перо.
— Коли?
— Позавчора.
— Після того, як Ланді передав нові умови?
Тереза кивнула.
Беатріче простягнула руку.
На аркуші йшлося не про землю й не про велику угоду.
Тканина.
Шкіра.
Робота майстра.
Ще кілька рядків, які вона розібрала не відразу.
— Для чого?
Тереза глянула на двері.
— Для вітальні.
Баронеса повільно підняла очі.
— Якої?
— Тієї, де стоять два крісла біля вікна.
Беатріче пригадала.
Крісла справді були протерті.
Сидіти можна.
Дивитися на них Аньєзе не подобалося.
Особливо після того, як у домі почав з’являтися князь.
— Замовлення вже виконують?
— Майстер прислав хлопця уточнити край оздоблення.
Беатріче поклала рахунок на стіл.
Поряд із лялькою.
— Покличте Кларіче. І попросіть хлопця зачекати. Нехай дадуть йому поїсти.
Тереза кивнула.
Не запитала, чи треба кликати дядька.
Беатріче сама додала:
— Дядька теж.
Кларіче прийшла першою.
У руках мала власну папку, з якою останнім часом майже не розлучалася.
Побачила рахунок.
Зупинилася.
— Він уже замовив?
Беатріче відзначила ці слова.
Не «що це».
Не «навіщо».
Уже замовив.
— Ти знала?
Сестра сіла.
— Тітка говорила про це за обідом, коли ти їздила до міського будинку.
— А ти?
— Я сказала, що варто зачекати.
Беатріче подивилася на неї.
— І?
Кларіче всміхнулася без радості.
— Тітка пояснила, що в мене немає досвіду приймати людей такого становища.
Баронеса відсунула рахунок.
— У мене теж. Ми обидві їли перед князем із тріснутої тарілки, і він не втік.
— Тітка казала, що саме це неприпустимо.
— Їсти?
— Тарілка.
Беатріче видихнула.
У двері постукали.
Оттавіо увійшов без звичного поспіху, ніби вже знав, через що його покликали, і заздалегідь вирішив не поводитися винувато.
Аньєзе — слідом.
Звичайно.
Такі замовлення мали двох батьків, навіть якщо підписував один.
Беатріче показала на стільці.
— Ми маємо поговорити.
Дядько глянув на рахунок.
— Я не бачу потреби робити з дрібниці…
— Тоді розмова буде короткою.
Він сів.
Аньєзе залишилася стояти.
— Не можна щоразу рахувати витрати так, ніби ми купуємо останній хліб.
Беатріче повернула до неї голову.
— Ми не купуємо останній хліб. Саме тому я хочу не дійти до цього через нові крісла.
Тітка стиснула губи й сіла.
Кларіче поклала свою папку на коліна.
Баронеса не збиралася підвищувати голосу.
Не тому, що була спокійна.
Просто вже знала: якщо зараз дозволить перетворити розмову на суперечку про характер, рахунок так і залишиться підписаним кимось іншим.
— Дядьку, ви отримали копію умов, які підготував Ланді?
— Отримав.
— Там написано, що нові замовлення такого розміру погоджують зі мною.
— Ми говорили про значні справи.
Беатріче торкнулася рядка з сумою.
— Це більше, ніж ремонт комори й потрібні інструменти разом.
Оттавіо відвів очі до вікна.
— У нас тепер бувають гості.
— У нас і раніше бували.
— Не такі.
Баронеса помовчала.
Потім сказала:
— Якщо людина хоче бачити мене, я не купуватиму для цього нове місце її сидінню.
Кларіче опустила голову.
Аньєзе випросталася.
— Ти говориш так, ніби пристойність нічого не означає.
— Вона означає, що я виконую домовленості. І хочу того самого від інших.
Тітка відкрила рот.
Беатріче не дала розмові піти вбік.
— Кларіче просила зачекати?
Оттавіо глянув на молодшу племінницю.
Та вже не дивилася в папку.
— Просила, — сказала вона.
Аньєзе зітхнула.
— Ти ще молода, щоб…
— Я молода, коли кажу «ні», — перебила Кларіче. — Коли треба переписати листи, знайти продавця й домовитися про строк, мого віку вистачає.
У кімнаті стало тихо.
Беатріче не втрутилася.
Сестра говорила рівно.
Без крику.
І мала право договорити.
Аньєзе подивилася на чоловіка.
Він — на обох племінниць.
Сьогодні вони не сперечалися між собою.
Це явно псувало звичний порядок.
Замовлення не можна було просто забути.
Майстер уже взяв тканину й почав роботу.
Беатріче попросила провести його хлопця до кімнати.
Той зайшов, стискаючи капелюх. На рукаві була нитка, біля нігтя — темний слід від роботи.
Він був молодий, але не дитина.
Говорив обережно.
Баронеса відразу пояснила, що не збирається сваритися з ним за чужий підпис.