Тату, ця нам не пiдходить!

Роздiл 9.

Розділ 9 Сестра теж має голос

За десять днів після прийому лялька з блакитною стрічкою стояла на столі Беатріче між чорнильницею й невеликою скринькою.

Не для прикраси.

Баронеса двічі переставляла її на полицю, щоб не зачепити рукавом, і двічі знаходила знову біля паперів.

Першого разу повернула Тереза.

Другого — Кларіче.

Сестра пояснила, що на полиці іграшка сидить надто близько до краю.

Беатріче не заперечувала.

У цьому домі нарешті з’явилася річ, щодо якої всі погоджувалися без тривалої родинної розмови.

Принаймні майже всі.

Аньєзе вважала ляльку недоречною в кімнаті, де приймають людей із документами.

Оттавіо — зайвою.

Джулія, яка приїхала з батьком на четвертий день після прийому, перевірила стрічку й дозволила залишити.

Це рішення мало більшу вагу.

Тепер дерев’яна гостя дивилася на розкладені аркуші, поки Беатріче слухала Терезу.

— Замовлення підписав синьйор Оттавіо.

Економка стояла біля столу, тримаючи короткий рахунок.

Баронеса відклала перо.

— Коли?

— Позавчора.

— Після того, як Ланді передав нові умови?

Тереза кивнула.

Беатріче простягнула руку.

На аркуші йшлося не про землю й не про велику угоду.

Тканина.

Шкіра.

Робота майстра.

Ще кілька рядків, які вона розібрала не відразу.

— Для чого?

Тереза глянула на двері.

— Для вітальні.

Баронеса повільно підняла очі.

— Якої?

— Тієї, де стоять два крісла біля вікна.

Беатріче пригадала.

Крісла справді були протерті.

Сидіти можна.

Дивитися на них Аньєзе не подобалося.

Особливо після того, як у домі почав з’являтися князь.

— Замовлення вже виконують?

— Майстер прислав хлопця уточнити край оздоблення.

Беатріче поклала рахунок на стіл.

Поряд із лялькою.

— Покличте Кларіче. І попросіть хлопця зачекати. Нехай дадуть йому поїсти.

Тереза кивнула.

Не запитала, чи треба кликати дядька.

Беатріче сама додала:

— Дядька теж.

Кларіче прийшла першою.

У руках мала власну папку, з якою останнім часом майже не розлучалася.

Побачила рахунок.

Зупинилася.

— Він уже замовив?

Беатріче відзначила ці слова.

Не «що це».

Не «навіщо».

Уже замовив.

— Ти знала?

Сестра сіла.

— Тітка говорила про це за обідом, коли ти їздила до міського будинку.

— А ти?

— Я сказала, що варто зачекати.

Беатріче подивилася на неї.

— І?

Кларіче всміхнулася без радості.

— Тітка пояснила, що в мене немає досвіду приймати людей такого становища.

Баронеса відсунула рахунок.

— У мене теж. Ми обидві їли перед князем із тріснутої тарілки, і він не втік.

— Тітка казала, що саме це неприпустимо.

— Їсти?

— Тарілка.

Беатріче видихнула.

У двері постукали.

Оттавіо увійшов без звичного поспіху, ніби вже знав, через що його покликали, і заздалегідь вирішив не поводитися винувато.

Аньєзе — слідом.

Звичайно.

Такі замовлення мали двох батьків, навіть якщо підписував один.

Беатріче показала на стільці.

— Ми маємо поговорити.

Дядько глянув на рахунок.

— Я не бачу потреби робити з дрібниці…

— Тоді розмова буде короткою.

Він сів.

Аньєзе залишилася стояти.

— Не можна щоразу рахувати витрати так, ніби ми купуємо останній хліб.

Беатріче повернула до неї голову.

— Ми не купуємо останній хліб. Саме тому я хочу не дійти до цього через нові крісла.

Тітка стиснула губи й сіла.

Кларіче поклала свою папку на коліна.

Баронеса не збиралася підвищувати голосу.

Не тому, що була спокійна.

Просто вже знала: якщо зараз дозволить перетворити розмову на суперечку про характер, рахунок так і залишиться підписаним кимось іншим.

— Дядьку, ви отримали копію умов, які підготував Ланді?

— Отримав.

— Там написано, що нові замовлення такого розміру погоджують зі мною.

— Ми говорили про значні справи.

Беатріче торкнулася рядка з сумою.

— Це більше, ніж ремонт комори й потрібні інструменти разом.

Оттавіо відвів очі до вікна.

— У нас тепер бувають гості.

— У нас і раніше бували.

— Не такі.

Баронеса помовчала.

Потім сказала:

— Якщо людина хоче бачити мене, я не купуватиму для цього нове місце її сидінню.

Кларіче опустила голову.

Аньєзе випросталася.

— Ти говориш так, ніби пристойність нічого не означає.

— Вона означає, що я виконую домовленості. І хочу того самого від інших.

Тітка відкрила рот.

Беатріче не дала розмові піти вбік.

— Кларіче просила зачекати?

Оттавіо глянув на молодшу племінницю.

Та вже не дивилася в папку.

— Просила, — сказала вона.

Аньєзе зітхнула.

— Ти ще молода, щоб…

— Я молода, коли кажу «ні», — перебила Кларіче. — Коли треба переписати листи, знайти продавця й домовитися про строк, мого віку вистачає.

У кімнаті стало тихо.

Беатріче не втрутилася.

Сестра говорила рівно.

Без крику.

І мала право договорити.

Аньєзе подивилася на чоловіка.

Він — на обох племінниць.

Сьогодні вони не сперечалися між собою.

Це явно псувало звичний порядок.

Замовлення не можна було просто забути.

Майстер уже взяв тканину й почав роботу.

Беатріче попросила провести його хлопця до кімнати.

Той зайшов, стискаючи капелюх. На рукаві була нитка, біля нігтя — темний слід від роботи.

Він був молодий, але не дитина.

Говорив обережно.

Баронеса відразу пояснила, що не збирається сваритися з ним за чужий підпис.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше