Розділ 8 Наречені за розкладом
За тиждень до прийому Вітторія надіслала запрошення, у якому не було жодного слова про наречених.
Беатріче прочитала його за сніданком.
Невелике товариство.
Музика.
Легке частування.
Можливість провести кілька приємних годин у доброму колі.
Усе звучало бездоганно.
Саме тому вона перечитала ще раз.
Кларіче сиділа навпроти й дивилася на лист із неприхованою цікавістю.
— Нас обох?
— Обох.
— Тоді чому в тебе такий вигляд?
Беатріче поклала аркуш біля тарілки.
— Бо я вже бачила, що в цьому домі називають легким частуванням.
Сестра всміхнулася.
— Принаймні цього разу тебе попередили.
— Про музику — так.
— Про решту здогадаєшся.
Аньєзе, яка саме наливала собі напій, підняла голову.
— Що ти маєш на увазі?
Беатріче повернула до неї лист.
— Княгиня запрошує.
Тітка прочитала.
На її обличчі з’явився вираз людини, яка щойно отримала нову можливість поліпшити становище родини.
— Треба відповісти негайно.
— Відповімо після сніданку.
— І подумати про вбрання.
— Ми вже думаємо.
— У такому товаристві не можна…
Кларіче простягнула руку до хліба.
— Ми не підемо в домашніх сукнях, тітко.
Аньєзе злегка насупилася.
Беатріче сховала усмішку за кухлем.
За останні дні сестра почала відповідати частіше. Не грубо, не з бажанням зіпсувати всім ранок. Просто перестала чекати, поки кожне її рішення пройде через родинний стіл.
Це було приємно.
Оттавіо переглянув запрошення пізніше.
Знайшов у ньому більше небезпек, ніж Аньєзе — можливостей.
Беатріче вислухала обох і відчула, що до кінця сніданку може залишитися без бажання їхати взагалі.
Тому забрала лист.
— Ми відповімо, що приїдемо. Решту обговоримо, коли буде що обговорювати.
Тітка не погодилася з останнім.
Для неї завжди було що.
За цей тиждень Лоренцо встиг приїхати двічі.
Одного разу — з Марко Феррі й паперами, які треба було звірити з записами Белларді.
Другого — без паперів.
Це викликало в Оттавіо більше запитань.
Беатріче вже не намагалася пояснювати кожну хвилину.
Князь хотів її бачити.
Вона хотіла його бачити.
Вони говорили про справи, гуляли в саду, залишалися на кілька хвилин у кабінеті, де все ще треба було пам’ятати про двері.
Ці кілька хвилин ставали небезпечно короткими.
Лоренцо міг тільки торкнутися її шиї губами, і Беатріче вже забувала, що за стіною живе родина з прекрасним слухом.
Одного разу він засміявся, коли вона відсунулася й почала поправляти тканину біля грудей.
— Що? — запитала вона.
— Ти маєш такий вигляд, ніби винна якомусь дуже суворому викладачеві пояснення.
Беатріче глянула на нього.
— Мені сорок п’ять.
— Я пам’ятаю.
— Я заміжня за тобою двадцять два роки.
— Теж пам’ятаю.
— І тепер мушу думати, чи не побачить тітка, як ти тримаєш мене за талію.
Лоренцо взяв її руку.
Поцілував пальці.
— Можемо не думати.
— Тоді тітка думатиме за нас. Голосно.
Він засміявся.
Беатріче теж.
Проте відпустити його одразу не змогла.
Ще кілька секунд тримала долоню на його грудях, відчуваючи крізь щільний одяг тепло й серцебиття.
Їй бракувало не тільки поцілунків.
Бракувало звичного права бути поряд без пояснення.
Розстебнути йому верхній ґудзик, коли спекотно.
Покласти ноги йому на коліна ввечері.
Заснути, не слухаючи, чи пройшла коридором Аньєзе.
Лоренцо це знав.
Не треба було говорити.
Він торкнувся чолом її чола.
— Ми не залишимо все так.
Беатріче кивнула.
— Знаю.
Вони ще не мали готового способу.
Але мали намір.
І цього наміру ніхто з родичів уже не міг ухвалити замість них.
Джулія того тижня приїхала тільки раз.
Перевірила кошик.
Оглянула вузлик, яким Беатріче закріпила пошкоджений край.
Поторкала.
— Ти зробила.
— Так. Тут можна було зачепити палець.
Дівчинка подивилася на власну руку.
Потім на кошик.
— Не можна.
— Тепер можна тримати.
Джулія ще раз провела пальцем.
Задоволена не була тільки тим, що ремонт зробили без її участі.
Проте сперечатися не стала.
Лялька отримала ліжко.
Дитина — маленьку лавку в саду, яку цього разу ніхто не фарбував.
Беатріче не намагалася заповнити кожну хвилину грою.
Могла сидіти поряд із шиттям, поки Роза допомагала дівчинці вкладати ляльку. Могла відповісти на запитання. Могла відмовити, коли Джулія захотіла взяти її сережку для прикрашання іграшки.
— Вона маленька, — пояснила дитина.
— Саме тому я не дам.
— Лялька не загубить.
— Вона вже не дуже надійно тримає корону.
Джулія поглянула на іграшку.
Справді.
Паперовий край зігнувся.
Дівчинка замовкла, а потім попросила стрічку.
Не коштовну.
Просто світлу, зі старої коробки.
Це вже можна було дати.
Лоренцо спостерігав за ними з іншого боку столу.
Усміхався так, що Беатріче довелося зробити йому зауваження очима.
Джулія не повинна була відчути, ніби дорослі оцінюють кожну її поступку як успішний дослід.
Він зрозумів.
Повернувся до листа.
Дівчинка знову зайнялася стрічкою.
Баронеса подумала, що їй подобається цей невеликий порядок.
Без вимоги відразу стати сім’єю на показ.
Напередодні прийому від Лоренцо прийшла коротка записка.
Почерк був уже знайомий.
Не той, яким він писав у XXI столітті, але в кількох буквах залишалося щось упізнаване.
Беатріче розгорнула аркуш біля вікна.