Роздiл 6.

Розділ 6 

Ти  Лоренцо не відповів.

Спершу тільки поглянув на неї уважніше. Потім його очі опустилися до її руки, притиснутої до грудей, і знову піднялися до обличчя.

Беатріче стояла між столом і вікном. За її спиною було світло, попереду — чоловік, якого вона бачила кілька разів і про якого знала надто мало.

Темне волосся.

Темні очі.

Низький голос.

Жодної знайомої риси.

Вона спробувала вдихнути повільніше.

Не вийшло.

— Баронесо, — сказав він, — що саме вас здивувало?

Ввічливе звертання вдарило болючіше, ніж мало б.

Баронесо.

Чужа жінка в чужому домі.

Можливо, зараз він пояснить, що почув цей жарт від когось. Або скаже, що не розуміє її запитання.

І їй доведеться повернутися до столу.

Сісти.

Їсти.

Подякувати за гостинність.

Потім їхати до вілли Белларді й соромитися власної надії так, наче надія була чимось непристойним.

Беатріче прибрала руку від грудей.

Пальці тремтіли.

Вона зчепила їх перед собою.

— Усі слова, — відповіла вона. — Не тільки про корону.

Лоренцо залишався біля дверей.

На столі між ними лежала закрита книжка з темною шкіряною обкладинкою. Біля неї — маленький срібний ніж для паперу, чорнильниця, складений аркуш.

Беатріче бачила це надто виразно.

Наче кожен предмет був важливий тільки тому, що на нього можна дивитися, поки не наважишся підняти очі.

Він повільно провів долонею по краю дверей.

Зачинив їх не до кінця.

Потім сказав:

— Я не певен, що розумію.

Вона підняла голову.

— Я теж.

Голос зламався на останньому слові.

Лоренцо зробив крок.

Зупинився.

Він більше не дивився так, як у кабінеті над старою угодою. У його обличчі з’явилося щось насторожене, майже болісне.

Беатріче не знала, чи це відповідь на її стан.

Чи на слова.

— Сядьте, — тихо запропонував він.

— Ні.

— Вам важко стояти.

— Мені зараз важко все.

Він видихнув.

Потім відсунув крісло, але не торкнувся її.

Беатріче сперлася пальцями на стіл.

Дерево було гладке, прохолодне.

Треба запитати.

Одне запитання.

Не про час.

Не про автомобіль.

Про те, чого він не може знати випадково.

Вона облизала сухі губи.

— На тій короні…

Замовкла.

Лоренцо перестав рухатися.

Беатріче дивилася йому в обличчя.

— Усередині був малюнок. Що там було намальовано?

Він зблід.

Не так, як людина, якій стало погано від спеки.

Різко.

Беатріче побачила це навіть крізь власні сльози, які вже заважали дивитися.

Лоренцо відкрив рот.

Закрив.

Потім відповів:

— Кіт.

Вона вчепилася в край столу.

— Який?

Його погляд не відривався від неї.

— Кривий. Із трьома вусами.

Беатріче заплющила очі.

На мить.

Розплющила.

Він був на тому самому місці.

Інший.

Справжній.

Дивився так, ніби теж боявся, що зараз щось зникне.

— Ти сказала, що четвертого я не намалював через брак коштів, — додав він.

З її горла вирвався короткий звук.

Не сміх.

Не плач.

Щось між ними, незручне й зовсім не схоже на те, як вона уявляла собі щасливі сцени.

Лоренцо ступив ближче.

— Беатріче?

Вона кивнула.

Надто швидко.

Сльози скотилися по щоках.

Він підняв руку й зупинив біля її обличчя, не торкнувшись.

— Почекай.

Вона завмерла.

На секунду стало страшно знову.

Він дивився їй прямо в очі.

— Що я в тебе вкрав, коли ми познайомилися?

Беатріче втягнула повітря.

Потім раптом розсердилася.

Так легко, так звично, що це виявилося ще одним підтвердженням.

— Половину печива.

Його рука здригнулася.

— І що сказав?

— Що рятував мене від невдалого десерту. Воно справді було жахливе, але це не давало тобі права…

Вона не закінчила.

Лоренцо притягнув її до себе.

Різко.

Не боляче.

Так міцно, що вона спершу вперлася долонями в його груди, а потім обхопила його за шию й притиснулася обличчям до плеча.

Чужа тканина.

Чужий запах.

Не той одеколон.

Не сіра домашня футболка.

Під щокою був щільний одяг, на шиї — тепла шкіра, а над вухом — його подих, нерівний, короткий.

— Ти, — сказав він.

Іще раз.

Тихіше.

— Ти.

Беатріче плакала вже не стримуючись.

Вчепилася пальцями в його плечі й не могла послабити.

Боялася, що він відступить.

Що це теж помилка.

Що вона зараз прокинеться в порожньому ліжку, а під подушкою залишиться тільки аркуш із його ім’ям.

Лоренцо тримав її.

Однією рукою за спину, другою — за потилицю.

Не поспішав говорити.

Вона відчувала, як його пальці торкнулися волосся й завмерли.

Світле волосся.

Не її.

Тепер його руки теж мали це зрозуміти.

— Я думала… — почала вона.

Не змогла.

Він притиснувся губами до її скроні.

Обережно, не там, де залишалася чутливість після падіння.

— Я теж.

Беатріче підняла голову.

Подивилася на нього зблизька.

Темні очі були вологі.

У нього.

У цього чоловіка, який міг так холодно вимовити «баронесо».

Вона простягнула пальці до його щоки.

Торкнулася.

Міцніша щелепа.

Інша шкіра.

Незнайомий вигин брови.

Лоренцо нахилився до її руки.

Заплющив очі.

І тоді вона знову заплакала.

Бо цей рух був уже не доказом.

Не треба було шукати доказів.

Вона знала, кого торкається.

Він посадив її в крісло тільки після того, як вона сама погодилася.

Не тому, що обійми закінчилися.

Ноги справді перестали добре тримати.

Лоренцо присів перед нею, хоча для такого чоловіка, в такому одязі, це було незручно. Взяв її руки у свої й довго дивився.

Беатріче витерла щоки тильною стороною долоні.

Він перехопив руку.